Дитячі суперники: історія надії

Роздоріжжі дитинства: історія однієї Оксани

Олег вийшов на ґанок батьківської хати, вдихнув тепле вечірнє повітря села й сів на стару лавку, яка заскрипіла під ним, як і в дитинстві. За кілька хвилин до хатнього подвір’я неспішно підійшов Степан. Це був саме той друг, з яким Олег виріс пліч-о-пліч, але багато років тому щось пішло не так…

— Ну що, як життя? — запитав Степан, по-мужньому ляснувши Олега по плечу.

— Та нічого, — кивнув той. — Працюю, квартиру у Львові купив.

— Ой, круто, — схвалив Степан. — Ти завжди кмітливий був. Не то, що я…

— Та годі! — усміхнувся Олег. — Батьки мені розповідали, мовляв, у тебе найкраща хата в селі. Кажуть, сусіди з тебе приклад беруть.

— У тебе теж непогано — квартира є. Купив не гірше, ніж я збудував.

Вони засміялися. А потім — ніби з давньої звички — пішли до Степана додому. Дістали хліб, яйця, ковбасу. Поставили пляшку домашньої горілки. Налили по чарці, поморщилися обидва — п’ють рідко.

І раптом Степан промовив:

— Слухай… А Оксана-то… Ти знаєш?

Олег насторожився:

— Що?

— Заміж вийшла. За одного… Із сусіднього села. У нашій школі тепер вчить.

— Оксана? — перепитав Олег, і в грудях у нього щось стиснуло. — Не знав…

— Я теж спочатку не повірив. Думав, відпустить… Але три дні на комбайні сидів — не відпустило. Розумієш?

Він знову налив. Вони випили, а потім сиділи мовчки, дивлячись кожен у свою чашку чаю.

Раптом обоє підняли очі й голосно зареготали — так, як сміялися в дитинстві. До сліз, до гикавки.

— Ось так справи, — витер сльози Степан. — Скільки років через неї… а воно так повернулося.

— Так, — кивнув Олег. — Турнір влаштували. Хто крутіший, хто довше, хто голосніше. А вона — раз, і пішла в закат із іншим.

— Молодець вона, — несподівано сказав Степан. — Вибрала по-своєму. А ми ж старалися…

— Ну так, — задумливо відгубрився Олег. — Але ж, по суті, не дарма старалися. Ти хату збудував, я в лікарні відділенням керую. Ми обидва тепер що-то варті.

— Оце ж воно! — підбадьорився Степан. — Нам по двадцять дев’ять. Життя тільки починається!

— А ти ж перший почав, — нагадав Олег.

— Може й так. Але ти продовжив. Кмітливий, зараза.

— Значит, я був не менш дурним. Обоє були, — усміхнувся Олег.

— А пам’ятаєш, як після школи вона сиділа на лавці й дивилася на нас однаково? Ні тобі, ні мені — нікому.

Вони знову замовкли. Згадували.

Зі Степаном Олег знався ще з пологового — народилися майже в один день. Росли поруч, жили через тин. Разом гралися, в одній школі вчилися, за однією партою сиділи. До дев’ятого класу були ні розлей вода.

А потім у класі з’явилася Оксана.

Вона ніби виросла за літо. З дівчиська на велосипеді перетворилася на струнку панянку з довгою ру́сою косою. І все змінилося. Друзі стали суперниками.

Степан тянувся до техніки, возився з батьковим трактором. Олег — до книжок і тварин. Один пішов на комбайн, другий — до біокабінету.

Оксана ж дивилася на обох тим самим поглядом, від якого серце вибивалося з ритму.

Після школи Олег поїхав у місто вчитися, а Степана взяли у бригаду. Оксана вступила заочно й з’являлася то в одного, то в іншого. Вона приносила новини: хто заробив більше, хто отримав підвищену стипендію. Але ні з ким так і не зблизилася.

Навіть армія не примирила друзів. Вони стали чоловіками, кожен на своєму шляху. Степан збудував хату, купив перше в селі авто. Олег став лікарем, захистив дисертацію. Але при всій цьому — обоє були неодруженими. Обоє — досі самотні. Досі тримали в серці спогад про ту дівчину з ру́сою косою.

І от, сидять зараз на кухні, втомлені, із потьмнілими від часу очима — і сміються. Гірко й світло.

— А знаєш, добре, що вона вийшла заміж, — сказав нарешті Олег. — Чесно. Може, він її справді кохВона якось сказала мені, що не вірить у кохання, що пошуки щастя — це марна трата часу, але ми все одно намагалися довести їй, що помиляється.