Багаті батьки чоловіка не допомогли з першим внеском: чи потрібні бабуся з дідусем дитині?

Батьки мого чоловіка, Тараса, — заможні люди. Вони живуть у великому будинку в центрі Львова, мають кілька автомобілів і регулярно їздять відпочивати за кордон. Я ж виросла у звичайній родині з невеличкого містечка під Івано-Франківськом. Коли ми з Тарасом зустрілися і вирішили одружитися, різниця в нашому походженні не мала значення. Ми були молоді, закохані й планували будувати життя власними силами. Але, звичайно, не відмовилися б від допомоги рідних, якби вони її запропонували, — розповідає Соломія.

Ми з Тарасом давно мріяли про власну квартиру. Набридло кочувати з однієї орендованої хатинки до іншої, де то шпалери відлітають, то кран капає, а господарі лише чекають, коли звільниш помешкання. Батьки Тараса знали про наші труднощі, але ніби не помічали їх. У них явно були гроші — могли б допомогти, якби захотіли. Але бажання, схоже, не було.

Мої батьки живуть далеко, на Івано-Франківщині. Їхні доходи скромні, і я ніколи не розраховувала на їхню підтримку. З батьками Тараса ми в одному місті, але після весілля вирішили не жити разом — хотіли бути самостійними. Ми знімали квартиру, працювали на знос, відмовляли собі у відпочинку, щоб складати гроші на власне житло. Батьки Тараса знали про це, але трималися осторонь.

Одного разу ми завітали до них у гості. Свекруха, як завжди, почала розпитувати, коли ж вона стане бабусею. Я наважилася натякнути:

— Ми подумаємо про дитину, коли в нас буде своя оселя. Поки що навіть на перший внесок грошей немає.

Свекруха лише співчуваюче похитала головою, не сказавши ні слова. Її погляд був порожнім, наче мої слова розчинилися в повітрі.

Через кілька місяців я дізналася, що вагітна. Ця новина перевернула наше життя. Ми повідомили батькам Тараса, що чекаємо дитину. Вони були в захваті, вітали нас, будували плани, як будуть няньчити онука. Я наважилася на щиру розмову і запитала, чи не могли б вони допомогти хоч із першим внеском за квартиру. Адже для дитини так важливо рости у власному домі.

Та свекруха вмить змінилася в обличчі. Вона холодно відповіла, що в них немає вільних грошей і вони нічим не можуть допомогти. Це була брехня! Ще вчора свекор хизувався перед Тарасом, що вони збираються купувати новий позашляховик. Виходить, на авто гроші є, а на житло для сина й майбутнього онука — ні.

Я намагалася триматися, але всередині кипіло від образи. Мрія про власну квартиру, де ми могли б виростити дитину, руйнувалася на очах. Я змирилася з думкою, що нам доведеться далі кочувати з оренди на оренду, де постійно щось ламається. Але допомога прийшла звідки, де я її найменше очікувала.

Ми поїхали до моїх батьків, щоб розповісти про вагітність. Мати вислухала нас, а потім розповіла про своє рішення. Вони з батьком вже все обдумали: вирішили продати свою квартиру в місті, щоб допомогти нам із грошима на житло. Самі ж вони збиралися переїхати до бабусі в село, запевняючи, що там їм буде навіть краще, ніж у місті.

Я намагалася їх відмовити, але вони були непохитні. За місяць вони продали квартиру, і ми з Тарасом отримали не лише гроші на перший внесок, а й трохи більше. Незабаром ми купили затишну двокімнатну квартиру на околиці Львова. Тепер у нас було своє гніздечко, де ми могли спокійно готуватися до народження дитини.

Зараз ми щасливі й впевнені у майбутньому. Але вчинок батьків Тараса досі не дає мені спокою. Вони поставили покупку нової машини вище за добробут власного сина й майбутнього онука. Це болить. За всю мою вагітність вони жодного разу не подзвонили, не запитали, як я почуваюся, не поцікавилися, чи потрібна нам допомога. Вони живуть своїм життям, повним достатку й безтурботності, і, здається, їм немає до нас діла.

Я все частіше думаю, що дитині не потрібні такі бабуся й дідусь. Вони показали, що їхні інтереси важливіші за родину. Коли наша дитина з’явиться на світ, я хочу оточити її людьми, які справді любитимуть її і піклуватимуться про неї. І це точно не будуть ті, для кого новий автомобіль важливіший за щастя власного онука.