«Дім чекає на тебе, але, будь ласка, не залишай свою хвору сестру» — шепнула мати.

— Сину, в тебе буде дім. Лиш, благаю, подбай про хвору сестру. Її не можна кинути, — прошепотіла мати.

— Послухай мене, сину… — ледве чутно зітхнула мати.

Кожне слово давалося їй із тяжкою боротьбою. Хвороба безжально кравла її сили. Вона лежала у ліжку, виснажена, майже прозора. Тарасові здавалося, що це не його мати. Раніше вона була сильною, повною життя, з теплою усмішкою. А тепер…

— Сину, благаю, не покидай Олену… Вона потребує турботи. Вона не така, як усі… Але вона наша… Пообіцяй мені… — мати несподівано міцно стиснула Тарасову руку. Звідки в неї стільки сили?

Тарас наморчався. Його поглед мимоволі зіславився до старшої сестри Олени, яка сиділа у кутку їхньої невеликої квартири в Чернігові. Їй було вже за сорок, а вона все гралася з лялькою, приспівуючи щось нерозбірливе. Посміхалася, наче на її шляху чекало свято, а не прощання з матір’ю, що вмирає.

У Тараса було успішне життя: власна будівельна фірма, дорогий позашляховик, просторий будинок на березі Десни. Але у цьому будинку не було місця для Олени. Його діти лякалися її дивної поведінки, а дружина, Соломія, називала її «збожеволілою». Хоча Олена була тихою, безневинною, ніколи нікого не чіпала.

— Ну… розумієш… у мене сім’я… а Олена… вона ж… — пробурмотів Тарас, намагаючись вивільнити руку з матеріного слабкого, але міцного обхвату.

— Сину, батьківський дім перейде до тебе… А для Олени я залишила трикімнатну квартиру. Усе вже оформлено.

— Звідки гроші?! — Тарас і Соломія переглянулися, вражені. Їхні обличчя навіть прояснилися від цієї новини.

— Я доглядала за старою вчителькою… Носила їй їжу, ліки… Мені було її шкода, вона була доброю. Я й не сподівалася, що вона заповість мені свою квартиру. Я переписала її на Олену, щоб у неї був свій куток. Але ти… ти стежи за нею, благаю… Колись ця квартира дістанеться твоїм дітям чи онукам… Хто знає, скільки вона проживе…

Вони попрощалися з матір’ю. Вона пішла тієї ж ночі.

Олена, здавалося, не розуміла, що залишилася сиротою. Тарас одразу забрав її до себе та почав ремонт у тій трикімнатній квартирі.

— Навіщо Олені така велика квартира? Хай поки живе з нами. А туди знайдемо жильців, — із запамороченням ділився він планами із дружиною.

Соломія спочатку не заперечувала. Олена не створювала клопотів: цілими днями гралася з ляльками чи перебирала свої речі в шафі, завжди з усмішкою. Але її дивність лякала. «Сьогодні вона тихенька, а що буде завтра?» — шепотіла Соломія чоловікові.

«Почекай трохи», — благав Тарас. Але через півроку після смерті матері він за допомогою знайомого нотаріуса переписав на себе і батьківський дім, і трикімнатну квартиру сестри. Олену він умовив підписати якісь папери, не пояснюючи, що це.

З цього моменту життя хворої сестри перетворилося на пекло.

Коли Тарас був на роботі, Соломія знущалася над Оленою. Вона ображала її, замикала в кімнаті на цілий день, не випускала навіть літом на вулицю. Іноді замість їжі ставила перед нею миску з котячим кормом, кричала, доводячи бідну жінку до сліз. Одного разу Соломія вдарила Олену по обличчю. Та так злякалася, що не втрималася і… обмочилася.

— Ти не тільки божевільна, а ще й нестійка?! Геть з мого дому, бачити тебе не можу! — репетувала Соломія.

Вона зібрала Оленині речі у сміттєвий мішок і викинула за ворота.

— Де Олена? Я її сьогодні не бачив, — спитав Тарас, повернувшись ввечері і лягаючи до ліжка.

— Пішла! — відрізала Соломія з роздратуванням. — Уяви, твоя сестра обмочилась прямо посеред кімнати, а потім замкнулася у спальні. Я ледве відчинила двері, відчитала її, а вона схопила сумку й тікала. Не буду ж я за нею ганятися! Принцеса образилася… — зневажливо фыркнула вона.

Тарас завмер. Він мовчав, щось обдумуючи, а потім промовив:

— Ну, якщо пішла… — і ввімкнув телевізор. — До речі, я знайшов жильців для тієї трішки.

Ніч була важкою. Тарас не зімкнув очей до ранку, думаючи про Олену. Де вона? Чи все з нею гаразд? Адже вона була як трирічна дитина, зовсім не пристосована до життя. ЛишеТарас так і не знайшов спокою, а його діти згодом продали будинок батьків, забувши про все, навіть про його ім’я.