Зустріч з минулим: 30 років потому у супермаркеті

Зустрів свою колишню через тридцять років у магазині, біля каси. Викладаю свій кефір, ковбасу та цигарки. Касирка швидко вітається, навіть не піднімаючи на мене очей, простукує: «Це все?» — і відкидає фарбоване чубчико. Який знайомий жест. Я б так і пішов, якби не глянув на бейджик на грудях, як у всіх касирок. «Марічка Шевченко».

— Ріточка, це ти?

Вона нарешті підняла на мене очі:
— Так… А що?.. Боже! Олесь?
— Так, я. Не сподівався зустріти тебе ось так.

… Літо 1988 року. Ми з Ритою йдемо Києвом, неділя. Вона в чорній міні-спідниці, худа. У Ріти гарні ноги, трохи розкута хода та вічна легка усмішка. Вона ніби вислизає від мене, а я намагаюся її впіймати. Ріта неймовірно сексуальна, чоловіки обертаються. А я й пишаюся, що зі мною така дівчина, і злюся, бо вона навіть не дозволяє себе обійняти.

Я розповідаю їй, що мрію стати журналістом, Ріта сміється:
— На мій погляд, це нудно. А от я буду співачкою. Це точно.

Нам по двадцять. Ріта закінчує музичне училище, фортепіано. Але зараз літо, занять нема, тому у неї довгі нігті з алим лаком. Ці руки й ці нігті теж зводять мене з розуму.

Ріта різко каже:
— Я хочу їсти! Он кафе!

У мене в кишені всього червінець. Я збирався жити на нього тиждень, мама залишила перед від’їздом. А це кафе коштує бозна скільки, здається, воно кооперативне — розоришся. Але роблю безтурботне обличчя: звісно, пішли! Сам думаю: лише б вистачило червінця, лише б вистачило…

У кафе Ріта замовила піцу й шампанське. Ми випили, мені вже було все одно, лише б відвести Ріту до себе додому на ніч. Але тут заграла група «Мрія». Ріта зскочила й почала танцювати під неї одна, відчайдушно й пристрасно. Всі товстопузи навколо втупилися в Ріту, забувши про горілку з закускою. А Ріта ще й підспівувала: «Музика нас зв’язала, таємницею стала…» Здавалося, вона почувалася зіркою.

Грошей мені ледь вистачило, але Ріта недбало кинула гривню на стіл:
— Добре, гуляємо! Ну що далі?

І ми пішли до мене. Здається, це була найдовша й найкраща ніч у моєму житті. Чудова аеробіка для двох. «Музика нас зв’язала, таємницею стала» — дзвеніло в моїй щасливій п’яній голові.

А через три місяці, восени, ми розійшлися. Ріта мене кинула:
— Слухай, я зустріла хлопця, дуже класного, вибач. І ще він сказав, що познайомить мене з потрібною людиною на студії звукозапису. Я хочу записати альбом, я навіть придумала назву — «Моє щастя».
— Дурна назва, — відповів я.

І пішов. Мені хотілося завити. Хотілося якось страшно їй помститися. І шалено хотілося знову затягти її на ніч. Стільки емоцій в голові молодого дурня.

Тепер минуло тридцять років. Боже мій, тридцять. Переді мною сиділа огрядніла Ріта, касирка Ріта.
— Пам’ятаєш, ти хотіла стати співачкою? — усміхнувся я.
Ріта нервово посміхнулася:
— Усі ми чогось хотіли… Але я знаю, що ти став журналістом. Іноді читаю тебе, ти молодець.

Я вийшов із магазину. Думав про Рітку. Що ж, можна сказати, я помстився, хоч і через тридцять років. Я навіть навмисне не взяв решти. Як би смішно не було, там були саме десять гривень. Монеткою. Тільки тепер це вже зовсім не ті десять, не купиш у кафе радянського шампанського. Музика замовкла, Ріта стала огряднішою, її життя завершується біля каси під супровід штрих-коду. Туга.

А через пару днів я зайшов у той самий супермаркет. Чесно кажучи, буваю там рідко, але зайшов. З незрозумілою метою.

Вона знову була там. Побачила мене, зраділа:
— Ти ж палиш? Підем! Я попрошу Наталю посидіти на касі.

Ріта накинула куртку, ми запалили. Ріта сказала:
— Слухай, я була дурІ в той момент, коли дим від цигарки розчинився у повітрі, я зрозумів, що наше минуле — це лише мелодія, яку ми колись співали разом, а тепер кожен слухає її наодинці.