Останнє прощання

— Заб’ю, сучий син!

Микола бив кулаками у двері, а зібравський народ відтягував його:

— Миколо, що ти коїш? Завтра знову проситимеш прощення! І не соромно? Двоє діток маєш, Оленка твоя ніколи причини не давала, а ти себе ганьбиш, і її теж!

Хлопець розвернувся до калітки:

— Вам чого тут треба? Кіно дивитись? Ідіть геть!

Люди не рушили з місця. Сусідка Миколи й Оленки промовила:

— Миколо, ну чого розходився? Має ж бути причина?

— Причина? Оленка і є причина! Я до неї… душею, а вона? Усміхається всім, а тепер і взаперті сидить, ну й з ким вона там?

Микола зійшов із ганку, сів на лавку. Говорив утомленим, плаксивим голосом, і чути таке від здоровенного чоловіка було дивно й неприємно.

Сусідка м’яко заперечила:

— Дарма ти на жінку наклеп несеш… Добра вона у тебе. Чесна.

Микола вже ледь чутно пробурмотів:

— Не любить вона мене, тіто Танечко… Я селюк, а вона городянка, от і дивиться все ліворуч.

— Ой, дурнику… таких дурнів, як ти, ще пошукати треба…

Але Микола вже не чув. Заснув, похиливши голову на грудь. Тіто Таня легко штовхнула його, хтось підклав під голову кепку, і він витягнувся на лавці.

— Ну от… поки не проспиться, не рушиться.

***

П’ятнадцять років тому Микола поїхав у місто, щоб на екскаваторника відучитись. Село тоді розросталось, хати будували. Люди казали: ще трохи — і стане містечком.

У колгоспі своя будбригада була. Хатки для спеціалістів будували, а тут за клуб взялись. Та ще й який — не просто сарай, як був, а мурований, двоповерховий.

І екскаватор свій мали, тільки працювати некому. Тоді вибрали Миколу та Богдана з протилежного берега й відправили в місто.

Друзями вони не були. Більше того — зненавиділи одне одного ще в школі, бо дівчата їм подобались одні й ті самі.

У гуртожитку їх поселили в одну кімнату. Богдан одразу заявив:

— Мені треба городянку знайти, щоб тут, у місті, залишитись.

Микола здивувався:

— Як так? Господарство платить, а ти тут залишитись?

Богдан сміявся:

— Так усі розумні так роблять! Хіба в селі щось ловити?

— Ну, чекають тут на тебе, красунчика…

Через три дні Микола побачив Богдана з дівчиною. Побачив — і мало не збожеволів. Він закохався в Оленку з першого погляду.

Ввечері спитав у Богдана:

— Хто це була з тобою?

— О, Оленка. Вона городянка, з бабою живе.

— Закохався, чи що?

— Та ну? Доска доскою! Я ж повніших люблю…

Микола вдарив його. Потім ще. Богдан витер ніс і сказав:

— О, так ти в неї вліз… Ну дивись, як я на ній одружусь і гулятиму скільки заманеться! А вона дома сидітиме і терпітиме.

Наступного дня Микола пішов слідом. Побачив, як Богдан обійняв Оленку за талію — і кинувся вперед.

Випалив все. Вона дивилась то на нього, то на Богдана, потім відрубала:

— Ідіть ви… — і пішла.

Бійка повторилась. Того ж дня Богдан переїхав до іншої кімнати. А Микола днями і ночами вартував Оленку.

Вона ігнорувала його. А через два тижні зупинилась:

— Довго ти хатитимешся, як тінь? Може, у кіно запросиш?

Він забрав у село не лише Оленку, а й її бабусю. Баба померла через десять років, а в них уже два сини були.

Микола для родини готовий був землю рить. Дім поставив, паркан, якого в селі ні в кого не було. У хлопців найдорожчі велосипеди. Оленка працювала фельдшеркою. Він із неї пилинку здував.

А рік тому сталося те, чого Микола не чекав. У село повернувся Богдан.

Як тільки дізнався, прийшов додому чорніший від хмари. Оленка здивовано подивилась:

— Миколо, що з тобою?

Він дістав пляшку, налив, випив. Вона ніколи не бачила його таким.

— Богдан повернувся.

— Богдан? Який Богдан?

— Той самий, з яким ти…

Оленка сміялась:

— А, зрозуміла. Не прижився у місті?

Потім серйознішала:

— Ну і що?

— Ось що… якщо щось дізнаюсь — уб’ю!

З того дня спокій закінчився. Тверезий Микола просив прощення, а через місяць все починалось знову. Скандали ставали сильнішими, але він ніколи не піднімав на неї руки.

***

Вранці Микола прокинувся у сінях. Схопився за голову:

— Чорт… Знову…

Обережно визирнув — подвір’я пусте. Підкрались до хати.

Оленка сиділа за столом. Хлопчики, налякані, на дивані. Посередині — величезний валіз і два мішки.

— Олю, що це?

— Це наші речі. Більше так жити не хочу. Їдемо в місто.

Микола відчув, як п’яний туман миттєво розвіявся.

— Олю, ти що? Ну, напився, збожеволів…

— У тебе весь рік «дурна голова». А про мене подумав? А про дітей? На твої сцени не лише дорослі дивляться.

— Олю… я більше ніколи…

— Ти це казав стільки разів, скільки скандалів влаштовував. Все, Миколо… Сашкові тринадцять, тиМикола підійшов до Оленки, обійняв її, і в цю мить він точно знав — він більше ніколи не втратить їх.