Мелодія спогадів

ЯРосЛАВ

Роман вискочив із під’їзду та швидко подався до крамниці. Він спішив встигнути до закриття, адже вечеряти без хліба не хотілося. Біля входу в магазин стояла маленька дівчинка років чотирьох і тримала на руках такого ж малесенького песика.

— Тітонько, купіть, будь ласка, моєму цуценяті хліба, — тихо попросила дівчинка, дивлячись на жінку, яка заходила у магазин.

— Дитинко, де твоя мама? Чого ти так пізно на вулиці? Іди додому! — сухо відповіла та й увійшла всередину.

Роман, який бачив усе це, зупинився. Погляд дитини був сумним і беззахисним. Він зрозумів — справа не в песикові… На відміну від тої жінки, він здогадався, що дівчинка голодна й просить їжу для себе.

— А твоя собачка їсть хліб? — посміхнувся чоловік, підійшовши ближче.

— Так, — поспішно відповіла дівчинка. — Взагалі, вона любить ковбаску й цукерки. Але якщо дуже голодна, то і хліб з’їсть.

— Зрозумів, — сумно сказав Роман. — Почекайте трохи, я швидко…

У магазині він швидко взяв хліб, поклав у кошик молоко, йогурт, печиво, цукерки та докторську ковбасу. Стоячи в черзі, він мимоволі згадав своє дитинство. Його мати любила випити, а батька він ізроду не бачив. Роман пам’ятав, як голодував по кілька днів, коли мати отримувала мізерну зарплатню прибиральниці й заливала горе на цілий тиждень. Бувало, ввечері він обходив дитячі майданчики, світив ліхтариком у пісочниці й іногда знаходив цукерку чи шматочок печива… Він пам’ятав свій погляд тоді — безпорадний, голодний. У тієї дівчинки біля магазину був такий самий…

Вийшовши на вулицю, він підійшов до неї. Чоловік хотів віддати пакет із продуктами, але зрозумів — вона сама його не донесе. Адже на руках у неї тремтіло малесеньке цуценя.

— Я купив твоїй собачці трохи їжі. Ти далеко живеш? — запитав Роман.

— Ні. Он у тому будинку, — показала дівчинка на п’ятиповерхівку через дорогу.

— Ходімо, я допоможу донести.

Погляд дівчинки одразу оживився. Вона весело пішла попереду, наспівуючи знайому Романові мелодію.

— Як тебе звуть? — зцікавився він.

— Оленка, — відповіла дівчинка. — А це мій друг, Барвінок.

Вона показала на песика. Дорогою дівчинка розповіла, що живе з мамою та бабусею. А нещодавно знайшла Барвінка на вулиці й забрала додому.

Роман ще сподівався, що помиляється. Може, у Оленки все добре, просто вони бідні?

— Ось тут я живу, — показала вона на вікно другого поверху, звідки лунала музика. — Я не піду додому. Похожу біля під’їзду. Давай нам їжу, ми з Барвінком повечеряємо.

— А бабуся вдома? — запитав чоловік. На вулиці вже була десята вечора, і він розумів — дівчинці не час гуляти.

— Так. Дома. Вона отримала пенсію, вони з мамою п’ють на кухні, — похмуро сказала Оленка.

Роман стояв у повній розгубленості. На вулиці вже давно стемніло, навколо нікого. Він не хотів залишати її саму й наполіг, щоб вона пішла додому.

— Зачинися з Барвінком у кімнаті, повечеряй і лягай спати. Вже пізно. На вулиці небезпечно. Ти ж не хочеш, щоб твого песика вкрав хтось?

Оленка похитала головою й міцніше притиснула цуценя. Роман провів її до дверей і, переконавшись, що вона увійшла, пішов додому. Настрій був поганим. Він думав, що тепер інші часи, що соціальні служби працюють краще. Але виявляється — все, як і раніше…

Дружина спочатку накинулася на нього, лаючи за те, що він довго гуляв. Вечеря встигла охолонути, а вона вже стурбувалася, чи не сталося чого.

Марічка була на шостому місяці вагітності, тому Роман давно звик до її змін настрою. Побачивши, що чоловік чимось схвильований, вона почала розпитувати.

За вечерею Роман розповів про Оленку, про її песика, який, здавалося, був єдиним другом дівчинки.

— Молодець, що допоміг, — сумно сказала Марічка. — Не засмучуйся, багато дітей у скруті, і ми не зможемо усім допомогти. Тим більше, у нас невдовзі народиться син, і тобі треба дбати про нього, а не про чужих.

Роман розумів, що дружина права, але якось вплинути на ситуацію він не міг. Ту ніч він майже не спав. Не очікував, що та дівчинка так глибоко западе йому в серце.

Через тиждень вони з дружиною поверталися з прогулянки. Вирішили зайти до крамниці по солодощі до чаю. Біля магазину знову стояла Оленка… Вона плакала навзрид, ніби в неї сталося велике горе.

— Оленко! Що трапилося? — Роман підбіг і присіРоман підхопив її на руки, обіцяючи, що тепер вона завжди буде в безпеці, бо він і Марічка стали її справжньою родиною.