Шлях без повернення

**Одноколійна дорога**

— Ти йому ще й труси пратимеш? Шкарпетки може додаси? Дорослий мужик, є-мае! Нехай сам справляється, — кинув дружині Олег, поки Оксана натягувала куртку.

Він казав ніби без образу, але з таким холодом у голосі, що дружина на мить завмерла. Вона опустила голову, засунула руки в кишені й, не обертаючись, повільно застебнула блискавку.

— Може, просто помовчиш? — тихо відповіла вона.

Чулися кроки. Олег зітхнув і пішов у вітальню. Знову вечір. Знову один. А вона мчить до батька…

Біля під’їзду лежав сніг. Не той, що радує очі під Новий рік — білий, пухнастий. Ні, цей сніг уже здавався під натиском березневого сонця. Навіть не танув, а просто перетворювався на чавкаючий мокрий бруд.

Оксана сіла в машину й на мить притулила чоло до керма. Хотілося плакати. Хотілося, щоб хтось зрозумів і підтримав. Але поруч нікого не було. Вона кинула погляд на пакет із продуктами.

Запечені яблука… Колись її батько обожнював їх. Сам готував, а тепер, мабуть, навіть не пам’ятає, як користуватися духовкою.

Чоловік Оксани, Олег, не завжди був таким буркотливим. Коли щойно одружилися, він був легким на підйом, уважним, турботливим. Її зворушувало, як він метушився, коли доглядав за нею та дітьми.

Але саме після народження другої дитини й зростання витрат у ньому прокинулось щось інше. Він вважав, що світ ділиться на своїх і чужих. За свою «зграю» він був готовий на все, а от будь-яке втручання в сім’ю ззовні він майже прирівнював до нападу. Він засуджував допомогу чужим і вважав це слабкістю.

Спочатку Оксана знаходила це навіть милим. Потім намагалася переконати себе, що це така мова любові. А тепер, коли «чужим» виявився її батько… Вона не знала, що робити…

— Я виїхала. Зняла однушку біля метро. Подала на рoзлучення, — одного разу сказала Оксані мати.

Це було сказано так легко, ніби йшлося не про шлюб, а про вибір занавіски для ванної. Для Оксани ця новина стала несподіванкою, хоча все назрівало давно.

— От, здається, і нормальний він чоловік. Але в нас нічого не склалося, — скаржилася мати Оксани подрузі.
— Та ти просто прискіпуєшся. Не п’є, не б’є — вже добре, — відмахнулася та.
— Та хіба це єдине, що потрібно для щастя? Ні, Мар’яно. Ще має бути близькість. А в нас яка близькість? Він увечері коло свого комп’ютера, а я поруч, в’яжу тихенько, щоб просто бути поряд. Сидимо й мовчимо. Ані з дому витягти, ані розговорити.

Після рoзлучення мати наче скинула з себе тягар. Почала ходити на танці, освоїла комп’ютер, який колись зневажала, завела собі подружку Ніну, з якою тепер їздила на екскурсії.

Іноді Оксана ловила себе на думці, що заздрить матері. Хоч особливих причин не було. Просто в неї ніби почалося інше життя, де не було місОксана глянула на батька, що сміявся із Тіною, і зрозуміла — іноді рятувати треба не від інших, а від самого себе.