Підіймемося над образою

Давно то було, а досі згадується, як сонце того дня, яке ніби не хотіло заходити…

— Ну що, донечко, подумали? Я вчора такого «Запорожця» бачила! Білий, з шкіряним салоном. Краса! Всього-то триста тисяч гривень, — голос Тетяни Степанівни звучав навмисно легко, але за ним ховався вивірений тиск.

— Мамо… — Оксана видихнула й закрила ноутбук. — Ми ж з тобою вже говорили. У нас іпотека, Софійка хворіє кожен місяць. Звідки я тобі триста тисяч візьму? Подивись щось простіше.

Зі спальні доносилися дитячі вигуки. Тарас возився з Софійкою: та упиралася, не хотіла надягати шкарпетки. На годиннику було без чверті восьма. За десять хвилин Оксані треба було виходити на роботу. І ця історія з машиною знову вилізла невчасно.

— Та візьміть кредит, — спокійно сказала Тетяна, підсунувши до себе вазу з печивом. — Ви ж молоді, у вас стаж, гарні зарплати. Не на поминки ж прошу, а на корисну річ.

Оксана різко обернулася до матері, стискаючи кулаки.

— А платити чим, мамо? Повітрям? Ти мене взагалі чуєш? У нас і так іпотека.

Тетяна фыркнула, схрестила руки на грудях і відвернулася.

— Угу. У батьків Тараса машина є, а я, значить, як завжди, десь на задвірках.

Тут Оксану пройняло.

— У батьків Тараса машина є, бо вони самі її купили. Продали стару, накопили. Ні в кого нічого не просили. А ти тільки права отримала, а вже «Запорожець» за триста тисяч тобі подавай.

— А чому, на твою думку, я тільки зараз права отримала?! — спалахувала Тетяна. — Тому що тебе виховувала, кожну копійку на тебе витрачала, тобі на перший внесок відкладала! А тепер, коли нарешті з’явилася можливість, мені дають від воріт поворот.

Оксана глянула на Тараса. Той допомагав доньці взутися і виглядав втомленим та збентеженим. Він, як завжди, не втручався. Сподівався, що вони самі розберуться. Але по стиснутих губах було видно: йому все це вже набридло.

— Мамо, ти ж сама мені колись казала, що боїшся сідати за кермо. Послухай, ми не звірі. Але у нас немає золотої картки, — обурення в голосі Оксани змінилося втомою. — Ми й так тобі у всьому допомагаємо. Платимо за комуналку, даємо на ліки, на подарунки…

Тетяна схопилася за серце так театрально, ніби саме зараз згадала, що у неї гіпертонія.

— Ой, усе з вами зрозуміло. То тепер ти будеш кожну копійку мені нагадувати?

Оксана шумно видихнула, ніби випускаючи пару. У неї пересохло в роті, долоні спітніли. Це була не перша розмова про машину, але сьогодні — особливо гостра. Все змішалося: недосип, постійні лікарняні доньки, робота, неоплачені рахунки в поштовій скриньці.

І тут Тетяна раптом виговорила те, що остаточно добило доньку:

— А якщо я буду з Софійкою сидіти? Коли вона хворіє. Ти зможеш працювати без лікарняних, більше заробляти. Тоді ми потягнемо кредит.

Оксана навіть зависла на кілька секунд.

— Почекай. Значить, ти з онучкою готова сидіти тільки за машину? Просто так тобі здоров’я не дозволяло, наскільки я пам’ятаю. А при виді «Запорожця» у тебе тиск падає, чи що?

— Не перебільшуй, — буркнула мати. — Я просто шукаю компроміс. Щоб усім було добре.

— Компроміс — це коли обидві сторони йдуть на поступки. А ти просто торА потім, коли Тетяна Степанівна перша взяла Софійку на руки і почула її сміх, зрозуміла, що машина — це лише металева коробка, а от щастя — воно завжди тут, поруч.