Навіщо зупинився? Міг би просто пройти повз…

І навіщо озирнувся? Пройшов би повз…

Коли ми приймаємо рішення, ми переконуємо себе, що робимо правильно, шукаємо виправдання. Спочатку ще мучаємося сумнівами, боїмося бумеранга, відплати за вчинок. Але нічого не стається — заспокоюємося, переконуємося, що діяли правильно, і живемо далі, намагаючись не згадувати.

Але одного дня бумеранг прилітає. Або запізніле каяття…

Зустрілися вони на початку двохтисячних. Богдан підійшов до зупинки, чекав маршрутку. Поряд стояла дівчина, звичайна, як багато інших. Але серце раптом вдарило в грудину. «Зараз під’їде маршрутка, вона поїде — і я її більше не побачу». Він навіть озирнувся. Десь близько стояла маршрутка на світлофорі. Серце забилося ще дужче, немов підганяло його. І Богдан підійшов до дівчини.

— Привіт. Яку маршрутку чекаєш?

Дівчина подивилася на нього, намагаючись згадати, чи знайомі вони, а він дивився в її очі і розумів, що вже ніколи не зможе їх забути.

— Мене звати Богдан. Ти не 254-ту чекаєш?

— Ні, — нарешті посміхнулася вона. — Двадцять третій автобус.

Богдан із полегшенням видихнув. Автобуса ще не було видно, отже, був час.

— Ти в Соцмісті живеш? — знову запитав він.

— Ні, до бабусі їду.

— Пізно вже?

— Не дуже. А що?

Він почув свій радісний голос:

— Може, дойдемо пішки до наступної зупинки?

Дівчина на мить задумалася, потім усміхнулася й кивнула.

Серце билося щасливо й тривожно. Вони пішли разом до наступної зупинки, потім ще далі… Так вони дійшли аж до кварталу, де жила бабуся Оксани, не відчуваючи втоми й не помічаючи часу.

Коли Оксана зупинилася біля бабусиного будинку, обоє вже знали про одне одного багато, наче були знайомі віками. Перед розставанням обмінялися адресами та номерами. Жоден не сумнівався — це доля.

Цілий рік вони жили від зустрічі до зустрічі, поки не одружилися. Спочатку жили у бабусі Оксани, а коли закінчили навчання, отримали дипломи й знайшли роботу, взяли іпотеку й купили квартиру. Одразу двокімнатну — на майбутнє.

Коли Оксана сказала, що вони чекають дитину, серце Богдана знову вдарило в грудину, як у перший день знайомства, немов гуло: «Ну що завмер, татусь?!» І він розплився у щасливій усмішці. Він стане батьком! Несподівано, страшно, відповідально.

Життя різко змінилося й набрало обертів. Тепер вони тільки й робили, що планували й обговорювали, якою буде дитина, як її називати. Сварилися, де поставити ліжечко, яку коляску вибрати… Богдан навіть зупиняв матусь із колясками на вулиці й розпитував про моделі. Ті охоче давали поради — від прикорму до перших зубів.

Друзі, які вже встигли завести дітей, наперебій пропонували розпАле тепер Богдан знав, що його життя пішло не туди, куди варто було, і що назад шляху вже нема.