Тепер відбудеться все по-іншому. Обіцяю…

Ось адаптована історія:

Тепер усе буде інакше. Обіцяю…

Робочий день добігав кінця. До закриття крамниці залишалося зо двадцять хвилин. У такий час покупці рідко заходили. Це не продуктовий магазин, де за п’ять хвилин можна нарватися на повні руки харчів. Техніку потрібно вибирати з розумом. Вона коштує чималих грошей.

Олеся окинула поглядом просторий зал магазину побутової техніки. Пусто. Навіть консультанти пішли у підсобку. Біля входу лишень сидів охоронець та втупився в екран ноутбука. Щось підказувало їй, що він або грає у пасьянс, або читає новини.

Олеся теж попрямувала до підсобки, щоб подзвонити чоловікові, попросити почистити картоплю — аби вона витрачала менше часу на приготування вечері. Під час роботи у залі не дозволяли користуватися особистими телефонами. Начальство могло будь-коли переглянути запис із камер та покарати.

У цю мить у магазин увійшов чоловік і подолав до стендів із планшетами. Консультантів у залі, як і раніше, не було. Охоронець вийшов із-за стійки та став біля входу в зал, спостерігаючи за відвідувачем. Покидати свій пост біля дверей він не мав права. Олеся зітхнула й підійшла до чоловіка.

— Чим можу вам допомогти? — привітно запитала вона.

Чоловік швидко обернувся.

— Мені потрібен планшет. Ось такий, — він ткнув пальцем у один із зразків.

Олеся забула, як дихати. Наче побачила привида — і так воно й було. Це був він, її втрачена любов. Вона не могла помилитися. Але як? Звідки?

Чоловік не дочекався відповіді, розвернувся увесь корпусом і тепер уважно подивився на неї.

— Олеся? Олеся! Невже це ти? — зрадів він несподіваній зустрічі.

— Я. А ти що тут робиш? Магазин зачиниться через… — Олеся глянула на наручний годинник, — п’ятнадцять хвилин.

— Не встигну купити? — Він окинув поглядом пустку магазину. — Шкода.

— Наша крамниця працює до останнього клієнта. Можу запропонувати оцю модель. Ціна не набагато вища, а якість краща, — промовила Олеся, миттєво перевтілившись у професійного консультанта.

— Гаразд. Довіряю твоєму досвіду, — погодився Богдан.

Олеся схилилась і дістала із-під стенду нову, не розпаковану коробку з планшетом. — Підем зі мною, зараз оформимо.

Олеся підійшла до стійки з комп’ютером і почала оформляти продаж. Пальці тремтіли, вона попадала не на ті клавіші, помилялася. Розуміючи, що він бачить її стан, вона хвилювалася ще більше.

— Підійди до каси, я викликаю касира. — Олеся швидко пішла в підсобку, поспішаючи сховатися від погляду Богдана.

Вона підійшла до гурту молодих людей, які тісно зібралися біля столу і щось обговорювали.

— Хто-небудь, верніться у зал на касу. Я оформила покупку, — сказала вона.

Молоді люди розійшлися, один із хлопців поспішно пішов у зал. Олеся глянула на годинник і попрямувала до роздягальні. Усе, час вийшов, вона має повне право піти.

Чоловікові вона так і не подзвонила. Вона взагалі про нього забула. Олесю ще трясла нервова дрож. Навіщо? Навіщо вони знову зустрілися? Вона сподівалася, що більше ніколи його не побачить. Швидко переодягнувшись, вона вийшла через чорний хід із будівлі магазину, де зазвичай приймали товар.

Мокрий асфальт блищав під світлом вуличних ліхтарів. Дощ ще крапав, але Олеся пішла додому пішки. Тут усього три зупинки, їй потрібно зібратися з думками й заспокоїтись…

***

У Богдана вона закохалася з першого погляду. Знала, що він вже на останньому курсі, що звуть його Богдан Коваленко, що багато дівчат шаленіють від гарного хлопця. Але нічого не могла вдіяти зі собою. Серце починало божевільно калатати, коли вона бачила його у коридорах інституту.

Одного разу у їдальні вона опинилася поруч із ним. Від хвилювання вона нічого не тямила, навіть не помічала, що кладе на свій піднос.

— У тебе є готівка? Ей, ти мене чуєш?

— Що? — Олеся нарешті зрозуміла, що він звертається до неї.

— Гроші, питаю, є? Термінал сьогодні не працює. Заплати за мене, я поверну.

Олеся кивнула й поспішно лізла у сумку за гаманцем.

Коли Олеся з підносом відійшла від каси, він покликав її і поманив до свого столика. Вільних місць було мало, і Олеся на дерев’яних ногах підійшла, поставила свій піднос і сіла навпроти. Богдан із задоволенням уплітав пюре з котлетою. Олеся відвела погляд і втупилася у свій піднос, розуміючи, що не зможе проковтнути й крихти.

— Чому не їси? — насмішкувато запитав він. — Ти на першому курсі?

— Так, — відповіла Олеся і підвела на нього очі.
Вона була у прострації від розгубленості й хвилювання, не могла повірити, що сидить за одним столом із предметом свого захоплення, та ще й розмовляє з нимОлеся обійняла Толю міцніше, відчуваючи, як її серце нарешті знайшло спокій у його вірній любові, і зрозуміла, що саме тут, у цій простій щоденності, було справжнє щастя.