Одна жінка з причепом: шлях до нового початку

Самотня жінка з причепом

Оксана виховувала сина сама. Чоловік пішов від неї понад десять років тому. Весь цей час він “сумлінно” платив аліменти, був “кристально чистим” перед законом і совістю. Так він сам про себе розповідав.

Пішов, забравши свої речі та автомобіль, залишивши Оксану з непогашеною іпотекою на квартиру та сином. За всі ці роки жодного разу не прийшов подивитися на хлопця, не привітав з днем народження, не подарував жодної іграшки.

“Напевно, вже не одну дурну осчастливив, як тебе. І так і тікатиме від відповідальності, поки чоловіча сила не покине його. І чим швидше, тим краще. Казала — не бери іпотеку. Не послухалась. Тепер все життя працюватимеш на неї”, — зітхала мати Оксани. Хоча саме вони з батьком наполягали, щоб донька оформила кредит і записала житло на себе.

Так і жила вона, від зарплати до авансу, працюючи на двох роботтах та виховуючи сина. Дякувати Богу, Данило не завдавав клопотів.

Після другої роботи, знеможена, вона заходила до магазину і поволіклась додому, мріючи швидше скинути важкі пакети, зняти взуття, сісти, витягнути ноги і закрити очі. Вона відчувала себе кобилою. Такою, що в парку катає дітей, щоб заробити на хліб.

Їм заплітають гриви, прикріпляють блискучі султани, накидають яскраві попони. А вони йдуть повільно, понуро, дивлячись перед собою нудьгуючим поглядом, несучи на спині ще одного щасливчика. Так само почувалася й Оксана. Життя по колу: робота-магазин-дім.

Носила зручний, немаркий одяг із “Епіцентру”. Нові речі дозволяла собі рідко і берегла, одягаючи лише по особливих нагодах, яких у її житті було мало. Тому й виходив одяг із моди.

Оксана йшла і думала, що приготувати на вечерю, чи вдома Данило… Жіноча сумка висіла через плече. Однією рукою вона притримувала її, щоб не зісковзнула, а в іншій несла пакет із продуктами. Якщо син вдома, то встигне відпочити хвилин п’ять і піде варити макарони з сосисками.

А якою вона була раніше! Густе волосся, блиск у очах. Фігура й досі — на залюбки. Я й усі дівчата, мріяла про кохання. І воно прийшло до неї в особі Артема. Та й як було не закохатися в симпатичного хлопця? Він обіцяв кохати її вічно, говорив, що у них буде машина, обов’язково крутий “BMW” або, на крайній випадок, “Audi”. Що точно будуть двоє дітей.

Машину він купив, на ній і поїхав у світле майбутнє, залишивши Оксану з квартирою, непогашеною іпотекою та сином.

Оксана дивилася на дорогу перед собою. Варто зазевати — і вже у калюжі або з подверненою ногою. Дороги у нас лишають бажати кращого. Треба ще встигнути відскочити від краю тротуару, щоб якийсь лихач не облив брудною водою, обов’язково пронесшись крізь багнюку.

“Оксано!” — дорогу їй перегородила гарна молода жінка у модному одязі.

Оксана ледь впізнала Тетяну, з якою разом вчилася у школі. Та ніколи не була красунею, а тепер виглядала так, ніби зійшла з обкладинки журналу. Оксана поруч із нею відчула всю жалюгідність свого вбрання.

“Як добре, що тебе зустріла! До мами приїхала, а нікого з наших нема. Всі роз’їхались хто куди. Оксанко! Ну як ти живеш?”

«Невже по мені не видно?» — подумала Оксана, а вголос сказала:

“Нормально, як усі.”

“Замужем?”

“Розлучилася. Живу з сином. А ти?”

“А я…” — Тетяна блаженно заплющила очі, ніби її осліпило сонце. — “Я вийшла замуж за італійця, живу у Венеції. Приїхала до мами на тиждень. Слухай, я тебе так просто не відпущу. Давай сядемо десь. Чи запроси мене до себе. Ти де живеш?”

“Та… тут недалеко. Підемо, тільки в мене безлад. Навіть посуд з вечора не помила.”

“Нічого, я до всього звикла, я ж українка.”

Оксана відчинила двері у свою квартиру й гукнула у бік кімнат:

“Данилко, ти вдома? У нас гості.”

На порозі з’явився симпатичний підліток.

“Ого! Це твій син? Красенюка!” — захлипала Тетяна. — “У якому класі вчишся? Куди поступати збираєшся?”

“Ще не вирішив. Мам, посуд я помив, мені уроки треба робити”, — сказав він і пішов у свою кімнату.

“Ото ж бо й воно, який самостійний.” — У голосі Тетяни пролунала заздрість.

“А в тебе є діти?” — запитала Оксана. Її розпирала гордість за сина.

“Нема. Чоловік набагато старший. У нього вже дорослі діти, він не хоче знову возитися з підгузками.”

Оксана на швидку руку готувала вечерю, а Тетяна розповідала про життя у Венеції.

“А чому розлучилася, чоловік пив?” — спитала нарешті вона.

“Ні, не пив. Поки не народився Данилко, усе було добре. Потім… Він погано спав, був неспокійним. Я не працювала, у декреті сиділа, а в нас іпотека, кредит на машину. Коротше, він сказав, що втомився відІ коли одного вечора Антон зробив їй пропозицію з кільцем у формі сонечка, Оксана зрозуміла, що її життя нарешті почалося справді.