«Незламна дружба на все часи»

**«Андрійко й Сережа — друзі навіки»**

Сережа розбирав робочі питання з колегами у своєму кабінеті, коли на столі завибрирував телефон. Він уже хотів скинути дзвінок, але побачив ім’я шкільного друга.

— Вибачте, — сказав він колегам, взяв телефон і вийшов.

— Слухаю, — обережно відповів він.
У школі в нього був друг Андрій, але минуло стільки років… Сережа й сам не знав, що його номер зберігся, адже стільки разів міняв телефон.

— Се́реже? Невже це ти? Це я, Андрій. Думав, ти вже номер змінив, навіть не сподівався, що додзвонюсь, — радісно пролунав у трубці чоловічий голос.

— Привіт, Андрію. Як справи? — Сережа ще не відійшов від здивування й відповів сухо, автоматично. Але Андрій не помітив.

— Чудово! Я у Києві. Слухай, розумію, робочий день, може, не вчасно дзвоню… Може, зустрінемось? Стільки років не бачились. Коли ще така нагода трапиться.

— Слухай, у мене зараз нарада. Через годину зможу. Кажи, куди під’їхати. Чорт забирай, радий тебе чути, — потеплішим голосом відповів Сережа.

— Я на вокзалі, на Центральному. Стою перед будівлею.

— Знайду. Не йди нікуди, добре? Чекай, — сказав Сережа й повернувся до кабінету.

Він щось говорив, брав участь у обговоренні, але з голови не виходив Андрій. П’ятнадцять років не бачились, ще з тих пір, як виїхав із рідного міста до інституту.

Сережа припаркував авто і пішов до вокзалу. Як завжди, там було повно народу. Він крутив головою, вдивлявся в обличчя.

— Се́реже! — Назустріч йшов усміхнений чоловік, у якому Сережа не відразу впізнав друга. Вони зупинилися, кілька секунд мовчазно оцінювали один одного, потім стиснули руки і, не домовившись, обнялись.

— Се́реже…
— Андрі́йку…

— Се́реже… Очам не вірю. — Андрій знову обняв друга. — Ти чудово виглядаєш. Бачу, важливою людиною став. Я завжди знав, що ти далеко підеш. Тут шумно. Може, у кафе посидимо?

— Давай, — згодився Сережа. — Я на машині. Недалеко є гарне кафе. Ти справами в Києві?

— Тіщу привіз на операцію. Сустав у неї розвалився, ледь ходить. Квоту довго чекали. Ого?! Це твоя тачка? — Андрій з недовірою подивився на Сережу.
Вони стояли біля потужного позашляховика.

— Моя, залізай, — усміхнувся Сережа, задоволений ефектом.

Під здивовані вигуки Андрія він вирушив у потік машин, звернув у провулок і через п’ять хвилин зупинився. У затишному кафе панувала напівтемрява, незважаючи на день. Людей у залі мало, тихо — на відміну від вокзальної метушні.

— Ну от, тут хоча б говорити можна. Розказуй, як життя. Але вони не встигли сісти, як підійшла офіціантка.

— Мені каву без цукру, а другові… — Сережа подивився на Андрія.

— Мені теж каву, — поспішно сказав той.

— А другові біфштекс з картоплею, каву і торт.

Офіціантка пішла.

— Не дивись так. Тобі ще в електричці їхати. Навряд чи ти снідав.

— Вірно. Ми з тіщею до лікарні три години добирались. Вона ледь ходить… Але я сам заплачу.

Сережа мовчав.

— Не думай, мені допомога не потрібна. Квоту дали, операцію безкоштовно зроблять. Просто… хотів тебе побачити. Набрав номер, думав, давно змінив, а ти відповів, — повторив Андрій.

— Так, зрозумів. Розказуй, як життя. Одружений?

— Одружений. Двоє діточок. Сину одинадцять, а Мар’янці сім, перший клас закінчує. Тесть після смерті залишив мені СТО, тепер там хазяйную. Скажу Олені, що тебе бачив, не повірить.

— Якій Олені? — Сережа здивовано підняв брови. — Стривай, ти одружений на Олені?

— Пам’ятаєш її? Так, на ній. — Андрій розплывся в усмішці. — Вона в школі за тобою бігала. Світу не бачила. Пам’ятаєш, як ми від неї тікали після уроків? А вона мені подобалась ще тоді. Не знав? Коли ти виїхав, вона дуже переживала. Хотіла за тобою в Київ махнути. Мати не пустила. А потім ми почали зустрічатись. Отак. Хоча б тут я тебе обігнав. Ну а ти? Бачу, одружений. — Він кивнув на обручку на руці Сережі.

— Одружений, — підтвердив той. — Але дітей поки немає.

— Зрозуміло. А працюєш де?

— В одній компанії. Керую відділом продажів.

— Ну ти даєш. В Києві живеш, машина крута… Ти краще за всіх наших влаштувався, — схвально сказав Андрій.

Сережа стримано усміхнувся.

— А пам’ятаєш, як на рибалку ходили? Як з дому втекли на «Північний полюс»? Ой і дісталось нам від батьків. Я кілька днів сидіти не міг…

— А як сарай мало не спалили на дачі? — перебив його Сережа.

— Так, от життя було. — Очі Андрія захмарилися. — Я завжди знав, що ти далеко підеш.

— Не заздри, — сказав Сережа.

— Та я й не заздрю, хіба трішки. Ні, я не скаржусь. ВВони зустрілися знов через рік — вже у рідному містечку, де стара шкільна лавочка все ще зберігала їхній вирізаний ножиком напис, а діти Андрія гучно сміялися під дощем із зграєю безтурботних вуличних котів.