Батько-легенда

**Батько-герой**

Олеся з пакетом продуктів повільно піднімалася сходами на третій поверх, рахуючи східці. Так само вони рахували із сином, коли поверталися з садка. Данилко старанно повторював за нею, а через кілька місяців уже сам впевнено лічив. «Як швидко він виріс. Господи, тільки б повернувся, тільки б був живий…» — знову промовила вона, мов молитву.

Нагорі грюкнули двері, на сходах залунали поспішні кроки. Олеся зупинилася на майданчику між другим і третім поверхами, відійшла вбік.

— Добрий день, — весело привіталася з нею сусідська чотирнадцятирічна Соломія.

— Соломіє, стій! Шапку забула! — гукнула їй згори мати.

Дівчинка неохоче повернулася.

— Тепло ж. Набридла з цією шапкою, — пробурчала вона тихенько.

Мати збігла вниз, сунула доньці в’язану шапку.

— Ввечері холодно буде. Не загайся, чуєш? Щоб після танців одразу додому.

— Гаразд. — Дівчинка взяла шапку й побігла вниз.

— Не «гаразд», а шапку вдягни, — покрикнула їй услід мати.

— Добрий день, Олесю. З роботи? От, ледащиця, все намагається піти без шапки, а потім носом хлипатиме, — поскаржилася сусідка.

Вони разом піднімалися сходами. Олеся знову почала рахувати східці, але сусідка перебила її.

— Як син? Телефонує?

— Ні, — зітхнула Олеся.

— Так, ростиш дітей, ростиш, потім виростуть, підуть, а ми переживай, чекай. А що нам лишається? За сина страшно, а за дочку ще страшніше. Піде гуляти — і думай, де вона, з ким? А в неї одні танці на думці.

Олеся зупинилася біля своєї квартири. Поки діставала з кишені пальто ключі, сусідка сховалася за дверима. Олеся увійшла в передпокій і звичним рухом глянула на вішалку. Щодня із завмираючим серцем сподівалася, що Данилко повернеться. На вішалці висіла лише її весняна куртка.

Вона поставила пакет на підставку для взуття й почала роздягатися. Раніше Данилко біг їй назустріч, одразу викладаючи новини.

— Почекай, дай розібратися, — втомлено просила вона. — Не чіпай пакет, важкий.

Потім він підріс, і вона вже сама кликала його, коли поверталася з роботи, просила віднести пакет на кухню, заодно розпитуючи про школу.

— Усе добре, — відмахувався він, відносив пакет і йшов у свою кімнату.

Потім закінчив школу, вступив до університету. Тепер Олеся рідко заставала сина вдома. Він уже менше ділився з нею новинами.

«Може, кота завести? Буде зустрічати, не так важко повертатися додому…» — зітхнула Олеся. Щодня вона думала так, але потім забувала. Швидко перекушувала і садилася перед телевізором дивитися новини.

Вона з надією вдивлялася в чоловіків у однаковому камуфляжі. Обличчя наполовину прикриті, очі різні, але погляд однаковий — втомлений, спокійний, але з надією спрямований у камеру. Родичі побачать, дізнаються, що живий. Один із них міг виявитися її сином. Олеся вірила, що впізнає його…

**Чотири місяці тому**

— Данилку, ти вдома? — голосно запитала вона, заходячи в квартиру.

— Вдома. — Данилко повільно вийшов із кімнати.

— Чого так рано? — Олеся з пакетом пройшла на кухню, Данилко плівся слідом. — Голодний? — Вона поставила пакет на стілець, почала складати продукти у холодильник. Данилко сів напроти.

— Чого мовчиш? Щось сталося? — Олеся зупинилася з пачкою сиру в руці.

— Здоровий як бик. Усе добре, мам.

Але їй не сподобався задумливий вигляд сина. Вона поклала сир у холодильник, склала порожній пакет і прибрала його.

— Назавтра сирники зроблю, — промовила, пильно дивлячись на нього.

— Сідай. — Він кивнув на стілець. Олеся послухала, але серце стиснув тривожний передчуття.

— Ти мене лякаєш. Що сталося? Одружитися збираєшся?

— Мам, я йду на війну.

— Як-як? — немов спіткнулася вона. — Так одразу? Ти ж не служив…

— Не одразу. Просто не казав. Спочатку навчання, а потім…

— Ні, — Олеся заперечливо похитала головою. — Ти тільки закінчив університет, знайшов добру роботу… А я? Подумав про мене? У мене, крім тебе… Ти не можеш так зі мною вчинити. Чому? Що трапилося?

— Війна трапилася, мам. Я не можу стоя осторонь. Я здоровий, сильний чоловік, освіта підходить.

— Ти не чоловік, ти хлопчина. Тобі всього двадцять три…

Вона зустріла твердий погляд сина й замовкла. Очі запливли сльозами, обличчя сина розмилося. Олеся моргнула.

— Коли? — великі сльози покотилися по щоках.

— Завтра. Мам, прости, але я не можу сидіти, коли інші…

Вона схопилася зі стільця, підбігла, притиснула сина.

— Не відпущу…

— Мам, я так вирішив. — Данилко з зусиллям відірвав її руки.

Потім вони якось заспокоїлисяА коли вони всі троє сіли за стіл вечеряти, Олеся раптом усміхнулася, адже вперше за довгі роки її серце відчуло повноту і спокій, хоч якби там не було.