Підходь до мене…

Іди до мене…

Оксана Терниченко ненавиділа своє тіло. З дитинства вона була пухкенькою і заздрила струнким одноліткам. Скільки вона не намагалася схуднути, сиділа на дієтах, вага не йшла.

— Годі себе мучити. Їж нормально. Хто має полюбити — той полюбить незалежно від того, струнка ти чи повненька. Люблять не за зовнішність, а за душу та характер, — заспокоював батько. — Твоя мама теж ніколи не була худорлявою, але це не завадило мені покохати її. Жінка має бути м’якою та затишною.

— Тобі легко говорити. Ти не погладшуєш, скільки пиріжків не з’їв. Чому я не пішла в тебе? — скаржилася Оксана.

— А чого це ти раптом схуднути захотіла? Чи не закохалася випадково? — несподівано запитала мати.

Оксана запнулася.

— Я теж була закохана в школі, страждала. А йому подобалася інша дівчина, найгарніша у класі. Потім ми закінчили школу, я перестала його бачити й заспокоїлася. А через п’ять-шість років зустріла його на вулиці. І знаєш, зраділа, що у нас нічого не вийшло.

— Чому? — запитала Оксана.

— Він одружився з тією гарненькою. Але вона постійно вимагала грошей на сукні, а він мало заробляв. От він і вліз у якісь махінації, вкрав велику суму. Його посадили. Вийшов із в’язниці зовсім іншою людиною. Дружина пішла, на роботу не брали, він запив. А все починалося так добре… — мати зітхнула.

— У нас з татом теж було важко, особливо коли ти народилася. Але нічого, подолали. Тож якщо хтось тебе не вибере, може, це й на краще. Не твоє — значить, не твоє, — підбила підсумки мати.

— А якби він обрав тебе? Може, не став би красти і не потрапив би у в’язницю, — міркувала Оксана.

— Обрати мене він не міг. Йому подобалися красиві та стрункі. А якби й обрав, рано чи пізно почав би зраджувати. Все одно розлучилися б. Але тоді б я не зустріла тата, — усміхнулася мати. — Усе, що не робиться — на краще.

— Та все одно я хочу схуднути, — уперто сказала Оксана.

Весь вечір вона сиділа в інтернеті, читала про дієти, розглядала фото схуднулих. Якщо в них вийшло, то й у неї вийде.

Вранці Оксана прокинулася, потягнулася й глянула на годинник. Ще можна полежати. Але тут згадала, що вчора вирішила почати нове життя. Підійшла до вікна. Небо затягнуло хмарами, ось-ось почне дощити. «Може, відкласти нове життя на завтра, коли буде гарна погода?» — подумала вона, але рішуче заперетила сама собі: «Ні, інакше так і буду відкладати вічно». Наділа спортивний костюм.

На вулицях міста було безлюдно. Що ж, тим краще — ніхто не побачить. І Оксана побігла з двору легенькою трусцею.

Незабаром вона почала задихатися, у боці закололо, у горлі клекотів вологий кашель, а піт струменів по спині та обличчю. Вона зупинилася, щоб перевести дух. Покрутила руками, наче млинове колесо, і побігла назад. Нічого, звикне.

Але наступного ранку боліли всі м’язи. Подолавши біль, Оксана знову вийшла на пробіжку. Додому вона поверталася зі швидкістю равлика.

— Ти звідки така мокра? — запитала мати, коли Оксана зайшла в квартиру.

— Бігала.

— Вирішила спортом зайнятися? Молодець. У мене ніколи сили волі не вистачало. Втомилася? Давай у душ і снідати, а то запізнишся до школи.

— Пиріжки не буду, тільки каву вип’ю, — твердо сказала Оксана.

— Як знаєш. Але мені здається, не можна так різко починати й від усього відмовлятися. Перед довгою дистанцією треба розігнатися повільно, інакше не вистачить сил дійти до фінішу, — порадила мати.

— Молодець, — похвалив батько, клацнувши доньку по плечу. — Поважаю тебе за наполегливість, — сказав він, сідаючи за стіл і ковтаючи каву з чашки.

— Ти що, теж на дієту сів? І для кого я пекла пиріжки? — засмутилася мати.

— Не переживай. Я й за Оксанку поїм, — підморгнув він дочці, узяв із тарілки пиріжок, відкусив шматок і з задоволенням почав жувати.

Оксана проковтнула слину. Подумала, що один пиріжок не сильно зашкодить. Адже різко кидати їсти — шкодить здоров’ю. Але все ж не піддалася спокусі. Випила каву одним ковтком і підвелася зі столу.

— Тепер голодуватиме, — зітхнула мати, коли Оксана вийшла з кухні.

Що відповів батько, вона вже не чула.

З часом Оксана втягнулася, збільшила дистанцію пробіжки. Одного разу помітила, що пояс на джинсах став вільнішим. Вона кинулася до дзеркала. Але, на жаль, не побачила жодних змін.

Одного разу її обігнали дві дівчини, стрункі й швидкі, як сарни. Оксана поступилася їм доріжкою. Пробігаючи повз, одна з них сказала: «От чому так ковзько — жир із товстухи капає». І засміялася дзвінко. Друга зашикала на неї, оглянулася й вибачливо посміхРоки потому, коли вони вже мали свою маленьку дочку, Оксана якось роздивилася старі шкільні фотографії і з усмішкою подумала, як добре, що колись не стала тією “ідеальною” дівчиною, адже інакше ніколи б не знайшла свого справжнього щастя.