Складний вибір

**Важке рішення**

– Бабу, я не хочу кашу, — тихо відсунув від себе тарілку Максимко, не зводячи з Тамари очей.

Так колись робила її дочка. Якщо не хотіла суп чи кашу, повільно підштовхувала тарілку до краю столу, поки та не падала на підлогу. Звідки це в ньому? Він же не міг цього бачити, знати. Доросла Світла так ніколи не робила. Невже гени так виявляються?

Маленьку доньку Тамара лаяла, а от на онука злитися не могла.

– Годі! — зупинила вона, перш ніж тарілка опинилася на краю. — Не хочеш — не їж. Випий чаю.

– А цукерку можна? — спитав Максимко.

– Ось цукерку — не можна. Ти ж з’їв одну перед сніданком і перебив собі апетит. До обіду нічого солодкого.

– Ну ба-а-а… — протягнув хлопчик.

На очах у нього виступили сльози, губи скривилися — ось-ось заплаче. Маленький бешкетник чудово знав, як це впливає на бабусю, і цим користувався.

«І плаче він так само, як його мати в дитинстві», — з сумом подумала Тамара, готова вже здатися. Але раптом задзвонив телефон.

– Візьмеш печиво, — сказала вона, виходячи з кухні.

– Не хочу печива! — капризно крикнув їй у спину Максимко.

Тамара відчинила двері. На порозі стояв Олег, її зять і батько Максимка.

– Добрий день, Тамаро Михайлівно. Ви, як завжди, чудово виглядаєте, — посміхнувся він.

Тамарі було приємно, але відповіла сухо:

– І ви не хворійте. Заходьте.

– Тато! — у передпокій увірвався Максимко.

Олег нахилився і підхопив сина на руки, міцно притулив до грудей.

– Який ти вже важкий! Виріс як! — Очи Олега наповнилися ніжністю.

– А що мені приніс? — спитав Максимко, трохи відійшовши від батька.

– А ти добре себе поводив? Бабусю слухав? Не бешкетував? — Олег подивився на Тамару. Вона мовчала, відвела погляд.

– Ну, зізнавайся, що наробив? — пожартував Олег, трохи поторапавши сина.

– Я кашу не доїв. У садочку мене покарали — я потягався з Денисом. Це не я, він перший почав! Він штовхнув мене і відібрав машинку. Я дару сдачи. А покарали лише мене.

– Недобре, — похитав головою Олег.

– Максимку, іди в кімнату. Мені треба поговорити з татом.

Олег опустив сина на підлогу, дістав із кишені пальта машинку і віддав йому. Зрадівши, хлопчик побіг у кімнату. Олег пройшов за Тамарою на кухню, сів за стіл. Вона прибрала тарілку з недоїденою кашею і лишилася біля раковини.

– У того Дениса така мати… Скільки мені довелося вислухати! Вона вимагала, щоб я покарала Максимка. Але ж Денисько сам постійно чіпляється до дітей, а потім скаржиться на них. Діти сваритимуться — це нормально. Але не варто заохочувати Максимка давати здачу, — докірливо сказала Тамара.

– Я вам дуже вдячний, Тамаро Михайлівно, що взяли на себе турботу про мого сина. Без вас я б не впорався.

– Як інакше? Я ж його рідна бабуся, — відповіла вона.

Тамара чудово розуміла, що кокетує. Так, Максимко — її онук, але виглядала вона швидше за його матір, ніж за бабусю.

– Можете найняти няню, — запропонував Олег. Він завжди звертався до неї по імені-по батькові, підкреслюючи її статус.

– Що ви таке говорите? — Тамара швидко глянула на нього. Він розглядав її. Жінка завжди відчуває зацікавлений погляд чоловіка. Їй було і приємно, і ніяково.

Вона відвернулася до раковини, відкрила воду й одразу ж закрила кран. «Господи, я нервуТамара глибоко зітхнула, зрозуміла, що більше не хоче боротися зі своїм почуттям, і тихо проказала: “Добре, Олег, давай спробуємо бути разом”.