Жахлива помилка

**Страшна помилка**

Оксана прокинулася від болю. Щось важливе снилося їй перед пробудженням, але через біль вона миттєво забула сон. Живіт болів так, як ніколи раніше, навіть у спину віддавало.

Вона лежала, прислухаючись до болю. Здавалося, трохи полегшало. Обережно сіла на ліжку, але щойно спробувала встати — біль пронизав її знову. Оксана скрикнула й сповзла на підлогу. На колінах доповзла до комода, де залишила телефон на зарядці.

Так, на колінах і тримаючись за підлогу, вона й викликала «швидку». *«Треба заспокоїтися, вони зараз приїдуть, — думала вона. — А двері? Хто ж їх відчинить?»* На колінах поповзла до коридору. Біль пульсував, живіт горів.

Спробувала випрямитися, щоб відкрити двері, але біль різнув ще сильніше. На очах виступили сльози. Ось чому страшно бути самій — не тому, що чаю не подадуть, а тому, що двері для порятунку відчиняти нікому. Оксана до крови вкусила губу й зробила останній порив. Двері відчинила… і знепритомніла.

Крізь туман у голові долинали уривки фраз, її про щось питали. Вона навіть відповідала — чи так їй здавалося.

Прийшла до тями в палаті. У вікно сліпило низьке осіннє сонце. Оксана відвернулася й знову відчула біль під грудьми. Живіт був напухлим, але біль майже зник.

Ще вчора, коли знову намагалася розлучитися з Олегом, думала: *«Краще вмерти, ніж так жити».* Чоловіка немає, дітей немає, нікого… Нащо жити? Але цієї ночі вона лякалася смерті, хапалася за життя. Зрозуміла, як страшно померти раптово, на самоті.

— Прокинулася? Зараз покличу медсестру.

Оксана повернула голову до голосу й побачила сусідку по палаті — повну жінку невизначного віку у фланелевому халаті з жовтими квітами.

Незабаром увійшла медсестра.

— Як себе почуваєте? — запитала вона. Молода, рум’яна. Чи то так здавалося через рожеву шапочку?

— Добре, — відповіла Оксана. — А що зі мною?

— Зараз прийде лікар, усе пояснить, — сказала дівчина й вийшла.

Оксана помітила її товсту косу до пояса. *«Невже й досі носять?»*

— Ти в гінекології. Тебе дві години тому привезли. Добре ж ти спала, дівчино, — промовила сусідка.

*«Дівчино».* Останнім часом її частіше називали жінкою, а то й «громадянкою» у магазині. Оксані вже здавалося, що вона стара, хоча яка ж вона стара? Усього сорок два. Можливо, тому, коли знайомили з черговим «кандидатом», вона відмахувалася: *«Мій час минув, пізно»*. І тому намагалася розійтися з Олегом… але він завжди повертався.

— Як себе почуваєте? — У палату увійшов лікар років п’ятдесяти.

— Лікарю, що зі мною? Мені робили операцію? Я ніби повітряну кулю проковтнула.

— Дмитрівна, вас чекають у перев’язувальній, — сказав він сусідці.

Та неохоче підвелась і вийшла.

Оксана подякувала поглядом утомленим очам лікаря.

— Вам зробили лапаротомію. Була позаматкова вагітність, труба лопнула.

— Як?! — Оксана ледь не підскочила. М’язи животу відповіли біллю.

— Що вас так вразило?

— Мені ж казали, що я безплідна.

— Ну, це ж не виключає позаматкової вагітності, як, до речі, й звичайної. У житті бувають дива. Повірте. Полежите у нас кілька днів.

— А вставати можна?

— Потрібно. Але без фанатизму.

Оксана перероблювала почуте. Їй же казали, що дітей не буде! Чоловік через це пішов, хоча, швидше, це був привід для зрад. *«Невже я можу завагітніти? Та що я кажу — мені вже сорок два, пізно. Чому я не запитала лікаря?»*

Вона сіла, спустила ноги. На підлозі стояли її капці, на ліжку висів халат. *«Мабуть, “швидка” захопила».* Болі не було, лише ніяково ніяли м’язи.

Накинула халат, взулася й підвелась. Голова трохи крутилася. *«Від наркозу»,* — здогадалася. Вона провірила кишеню: *«Ключі, паспорт. Двері замкнули».*

Дзеркала не було. Оксана пригладила волосся рукою й вийшла у коридор. Дійшла до кабінету з табличкою «Ординаторська», але двері були замкнені. Повернула до посту медсестер.

Голова закрутилася сильніше, підступила нудота. Вона сіла на диванчик у холі, не дійшовши до посту.

*«Цікаво, Олег зрадів би, якби дізнався, що я могла завагітніти від нього?»* Вони зустрілися п’ять років тому. Він одразу сказав, що одружений. Пізно оженився. Маленька донька.

Їхній роман був бурхливим. Оксана ні на що не сподівалася. Багато разів намагалася розірвати стосунки. Він ображався, йшов, але повертався. Спочатку обіцяв піти від дружини, коли донечка підросте. Але донька пішла до школи, а він так і не пішов. Оксана вже нічого не питала. Кожен раз казала собІ раптом у двері почулися кроки, а в наступну мить у кімнату увійшов Олег з квітами, промовивши: “Я зрозумів, що моє місце — поруч із тобою, і більше нікуди не піду”.