Зрада

**Зрада**

— Сонечко-о-о… — голосила в телефон Оля.

— Чого ревеш? Кажи вже, що трапилося? З Олексієм? Олю, чому мовчиш? — кричала у трубку Софійка.

— І-и-и… Денис… А-а-а… — знову заридала Оля.

— Що з Денисом? В аварію потрапив? — Софійка вже уявляла, як Оля хитає головою, наче та може це бачити.

— Годі! Від’єднуюся, чуєш? Через десять хвилин буду. Чекай, — рішуче промовила Софія, ще кілька секунд слухаючи ридання. Але, зрозумівши, що від подруги слів не добитися, перервала дзвінок.

Швидко перевдягнувшись, вона схопила сумку, перевірила, чи взяв телефон і дрібниці, і вийшла з квартири, щільно замкнувши двері. Оля жила через зупинку, тож Софія швидко йшла, іногда переходячи на біг, лаючи дурну Олю: «Завжди не може втямки пояснити, що скоїлося. Отримає в мене, якщо з пустяка витягнула з дому!..»

Через п’ять хвилин вона стояла перед під’їздом, натискаючи кнопку домофона. У динаміку щось заскрипіло.

— Олю, відчиняй, це я! — гукнула Софія.

Знову скрегіт, потім сигнал — і замок клацнув. Софійка вринула у під’їзд. Двері за нею повільно зачинилися, і її огорнула непроглядна пітьма після денного світла. Чекати, поки очі звикнуть, було ніколи — вона крокнула до сходів біля ліфта, зачепилася й ледве не впала. Встигла схопитися за перила.

— Трясця, ще й розіб’юся. Невже яскравішої лампочки не знайшлося? — буркнула вона.

Чекаючи ліфт, нетерпляче тупцяла ногою, прокручуючи в голові всі можливі варіанти того, що могло статися з Олею, і повторюючи: «Лише б усі були живі та здорові…» Перед дверима квартири на мить зупинилася і прислухалася. Криків і плачу не було, і це вже добре. Софія перевела дух і рішуче натиснула дзвінок.

Двері відчинила Оля з заплаканим, опухлим обличчям. Ніби зомбі, вона повернулася і поволі, на незгинаючих ногах, попрямувала на кухню. Софія зітхнула, похитала головою, зняла кросівки й пішла за нею.

Оля сіла на стілець, опустивши голову й плечі, безсило склавши руки на колінах. Весь її вигляд говорив про приреченість і покірність долі.

— Олю, що сталося? Ти мене налякала. — Софія підійшла й поклала руку їй на спину. — Розкажи, а то я й не знаю, що думати. Мчала сюди, як скажена.

— Денис пішов від мене, — бездушним, механічним голосом проговорила Оля.

— Пішов? До коханки?

Оля кивнула.

— Що саме трапилося? Він сказав, чи ти сама себе накрутила? — уточнила Софія.
Вона не здивувалася. Денис був високим, гарним чоловіком. Тому завжди натякала подрузі, що бажаючих його відбити чи просто скористатися буде багато. Олі треба було тримати вуха гостро і виглядати якнайкраще, щоб у нього не виникло спокуси.

— Сказав, що кохає іншу, зібрав речі й пішов. Софійко, ну скажи, за що? Я старалася, готувала, прибирала, народила йому сина, сиділа на дієтах, щоб не погладшати після пологів, а він все одно пішов.

— Ох, — з шумом зітхнула Софія. — Всі живі й здорові, а ти ревеш, як по покійнику. Погуляє й повернеться. — Вона сіла поруч.

— Повернеться? Ти думаєш? — Оля підвела голову, з надією втупившись у подругу.

— Та хто його знає. Усе буває. А вона яка? Красива? Молода?

— Мені рівесниця. Повна, руда й косоока. — Оля здригнулася. — Софійко, ну чого йому не вистачало? Я в сто разів краща, а він… — Оля всхлипнула й ще нижче похилила голову.

— Не вини себе. Це гормони, криза віку… Очухається й вернеться.

Оля похитала головою, плечі затряслися від нових ридань.

— Не реви, візьми себе в руки. Зараз увійде, подивиться на тебе — і точно втече. — Оля від цих слів голосно завила, як у трубку.

— Сльозами горю не поможеш. Думаєш, повернеться — і все буде як раніше? Дарма сподіваєшся. — Софія змінила тактику, замість жалів ставА потім, одного весняного дня, коли Оля й Софія сиділи у парку з кавою, вони зустріли нових людей, які змусили їх усміхнутися й повірити, що життя — це не кінець, а просто новий початок.