Мандрівка до узбережжя

**Подорож на море**

— Соломійко, я не дозволю, чуєш? Тобі всього вісімнадцять. Ти не розумієш… — Марійка то й рід переходила на крик. Вони сперечалися з донькою вже кілька годин.

— Це ти не розумієш. Усі їдуть, а мені, як завжди, не можна, — стояла на своєму Соломія.

— Хто ці «усі»? Твоя Даринка? Її мама й не таке дозволяє… — Марійка різко замовкла, відчуваючи, що зайшла далеко. — Послухай, донечко…

— А ти мене слухала, коли я казала, що не хочу жодного Василя Петровича? Ах, так, думка дитини нікого не цікавить. Ти не слухала й зробила по-своєму. Тоді казала, що хоче бути щасливою. І що? Ти щаслива, мамо? Я вже не дитина, я повнолітня. І теж хочу бути щасливою. Я поїду, подобається тобі це чи ні. Грошей мені не треба, якщо ти про це. — У очах Соломії блищали сльози розпачу.

— Саме тому я й хочу, щоб ти була щаслива по-справжньому. Ти можеш зробити помилку, про яку жалкуватимеш все життя. Ну подумай, Соломійко. Там ти будеш цілком залежати від свого Олега. А ти впевнена в ньому? Ви ж знайомі зовсім недовго. Поруч нікого не буде…

— Не бійся, у подолі не принесу, — усміхнулася Соломія.

— Ми не чуємо одне одного. — Марійка безсило опустилася на диван.

Вона втомилася виправдовуватися. Чоловік кинув її з трирічною Соломією, аліментами й зник. Коли Марійка зустріла Василя, не очікувала, що зможе знову полюбити й довіритися чоловікові. Василь усі ці роки намагався замінити Соломії батька, бути їй другом. Але донька так й не прийняла його.

Марійка пам’ятала, як Соломія зустріла Василя ворожо, коли вперше прийшов у гості, а потім, коли він пішов, запитала:

— Він буде жити з нами?

— Так. Тобі не подобається?

— Хто мене питає? Ти ж усе одно зробиш по-своєму, — відповіла дванадцятирічна донька.

Марійка намагалася пояснити, що Василь хороший, що вона скоро це зрозуміє.

— Просто ти його не знаєш. Побачиш, він тобі сподобається.

— Твоя донька просто ревнує, — сказала тоді подруга. — Не можна йти у неї на поводу. Не встигнеш озирнутися, як вона виросте, вийде заміж, і ти залишишся одна. Такий чоловік, як Василь, може більше не трапитися. Не роби вибір між ним і донькою. Все налагодиться, дай трохи часу.

Марійка намагалася не залишати доньку без уваги. Але не завжди виходило. Її тягнуло до Василя, а Соломія постійно перетягувала увагу на себе. Коли донька зрозуміла, що мати більше не належить їй цілком, вона почала віддалятися. І ось результат. Вони не чують одне одного.

Тепер Соломія мстила. Олег — приємний і вихований хлопець із гарної родини. Марійка нічого проти нього не мала. Але дозволити доньці їхати з ним на море…

Коли хлопець приходить знайомитися з батьками дівчини, він завжди показує себе з кращого боку. А який він насправді? Бачимо лише верхівку айсберга, а що ховається під гарною оболонкою?

Можливо, батькам Олега легше. У Марійки лише донька. Вони жодного разу не розлучалися. А тепер вона збирається до моря з хлопцем. Зрозуміло, що там буде і вино, і секс. Марійка виховувала доньку сама. Тряслася над нею. Звичайно, їй важко прийняти, що донька виросла, що у неї є хлопець, своє життя.

Але ж не можна тримати її на прив’язі. Василь теж вважав, що треба дати свободу. Дівчина не дурна, сама все зрозуміє. Коли Марійка сказала йому, що якби Соломія була його донькою, вряд чи він би відпустив її з хлопцем, Василь спалахнув, але промовчав. Звісно, не відпустив би.

Що ж, залишається змиритися й сподіватися, що все обійдеться.

Може, треба було забути про Василя, присвятити себе доньці? Але як про себе забути, якщо Марійці було трохи за тридцять і так хочеться любові й щастя?

Тепер щасливою хоче бути донька. Тепер вона не слухає матір. І що робити? Легко роздумувати й радити, коли це стосується чужих дітей. А коли йдеться про власну дитину — здоров глузд мовчить перед материнським страхом і любов’ю.

Марійка зітхнула, втомлена від роздумів, і зайшла до кімнати доньки. Соломія сиділа на ліжку, підібгавши ноги, і дивилася у телефон. «Скаржиться Олегу», — здогадалася Марійка.

— Я втомилася з тобою боротися. Це природно, що я боюся за тебе, хочу вберегти від помилок. Тобі всього вісімнадцять… Поїдь. Тільки пообіцяй, що будеш дзвонити й не вимикатимеш телефон.

Соломія здивовано підняла очі. Мабуть, не очікувала, що мати здасться.

— Гаразд, — сказала вона.

«Раніше кинулася б до мене, обійняла, назвала мамочкою. А тепер ніби робить мені послугу, погодившись не вимикати телефон», — подумала Марійка.

— Я візьму синій валізу? — Соломія заглянула на кухню.

— Бери. А коли ви їдете?

— Сьогодні вночі, я ж каза— Не бійся, мамо, все буде добре, — тихо промовила Соломія перед тим, як Олег взяв її за руку і вони пішли до ліфта, а Марійка стояла біля вікна, дивилася їм услід і молилася в думках, щоб її дитина повернулася додому цілДвері ліфта зачинилися, а Марійка ще довго не могла відійти від вікна, обтираючи сльози, бо відчувала — ця подорож назавжди змінить її донечку.