Чому ти мені подобався…

У темряві снігу, ніби в сюрреалістичному сні, Маріана вийшла з офісу та підійшла до своєї машини на парковці. Капот і лобове скло вкривав тонкий шар інею, мов порошок зі зоряного пилу. Вона сіла за кермо, вмикаючи обігрів, щоб розігнати холод, що вкрався всередину. Двірники зітхнули, змахуючи кришталеву пилюку.

Дорога додому виявилася квестом — пробки, червоне світло, нескінченні зупинки. Біля ТРЦ “Райдуга” вона вирішила звернути, аби перечекати хаос. Та й парковка була заповнена машинами, як бджолиний стільник. Раптом у дзеркалі спалахнули вогні — позаду неї позував великий джип, який несподівано почав здавати назад, ніби пропускаючи її.

Всередині ТРЦ пахло кавою, ваніллю та метушнею. Маріана розстебнула пуховик, зсунула хустку й пішла між яскравими вітринами. Очі слинали від блиску ялинкових прикрас, гірлянд, що мерехтіли, немов зірки. Вона набрала кольорових куль, сріблястих оленят, рушників із Дідом Морозом, келихи для шаблю — дрібнички, що мали принести радість іншим.

“Зараз куплю, а потім розберусь”, — подумала вона, стаючи в чергу до каси.

— Маріано! — почулось здалеку. Вона проігнорувала.

— Шевченко!

Лише почувши дівоче прізвище, вона зупинилася. Люди натовпом йшли повз, штовхаючи її. Вона відійшла вбік і побачила чоловіка з бородою, в потертій шапці, що закривала брови. Він усміхнувся, і Маріана побачила прогалину в зубах.

— Не пізнаєш? — запитав він. — А я тебе впізнав одразу.

Щось у голосі здалося знайомим, але думка не складалася.

— Ми вчилися разом, — натякнув чоловік.

— Богдан?! — видихнула вона.

Він кивнув, знову показавши порожнечу в усмішці.

— Що… що з тобою сталося? — несміливо спитала вона.

— Довга історія. Може, сядемо десь?

Вони знайшли столик у кав’ярні “Золотий Лев”. Офіціант кинув на них виразний погляд: “Що вона робить із цим?”. Богдан замовив борщ і вареники, вона — лише каву.

— Одружився на Олені, — почав він. — Проклята історія. Вона з батьком мене втягли в бізнес, а потім підставили. Залишився ні з чим. Батько помер від інфаркту…

Маріана слухала, а в голові крутилося: “А ти мені подобався…”

Вона спробувала розрадити його, запропонувала роботу через чоловіка.

— Дякую, але не треба, — сказав Богдан. — Я не жаліюсь.

Вони вийшли на мороз. Маріана поспішила до машини, не озираючись.

Дома чоловік, Андрій, слухав її розповідь і знизав плечима:

— Слабак. Міг би боротися.

Але вона не могла викинути з голосу той погляд, коли він говорив: “А ти мені подобалася…”

Того року Богдана більше не бачили. Іноді вона придивлялася до схожих облич — але марно.