Мої закони гри

Мої правила

Як часто буває, Мар’яна не знала свого батька. Він покинув їх із матір’ю відразу після народження доньки. Жили вони в маленькому селі у невеличкому будиночку. Мати не пестила дитину. З дитинства Мар’яна вміла топить піч, полоти город, ходити до магазину.

Навчалася вона на відмінно, до школи бігла з радістю, мріяла стати актрисою та жити у великому місті. Після закінчення школи виїхала з рідного села до обласного центру, влаштувалася на першу-ліпшу роботу за оголошенням та вступила на заочне відділення університету.

— Мрії мріями, а професія має годувати, — казала мати. — У артистів сьогодні густо, а завтра порожньо.

Закінчивши університет і почавши більше заробляти, Мар’яна купила собі машину в кредит. Не «Мерседес», звичайно, а скромний підживаний «Хюндай Гетц», але надійний. Гордо приїхала на ньому до матері в гості.

Зараз у неї вже інша машина, але про першу не забула. Нещодавно побачила її на парковці — не могла повірити, що ця старушка ще їздить. Їздила б і досі, якби не… Як то кажуть, закохалася. Перше кохання, перший досвід. Майже відразу він запропонував жити разом. Зняли невелику квартиру. Незабаром хлопець переконав Мар’яну продати машину.

— Вона стара, ось-ось розсиплеться. Давай продамо та купимо нову, яка прослужить нам довгі роки, — умовляв він. — Краще зараз, поки ще на ходу й виглядає пристойно.

Мар’яна погодилася. А як інакше? Чоловік краще розбирається у таких речах, ніж молода дівчина. Довірила йому самому зайнятися продажем. Щоб купити нову машину, довелося взяти ще один кредит. Хлопець обіцяв допомагати з виплатами. Як же вона тішилася новій «Кії»!

Але вийшло так, що машиною користувався переважно він. Підвезе Мар’яну на роботу — і їде по своїх справах. Допоміг із кредитом пару разів, а потім заявив, що грошей нема.

Та й біда невелика, любила ж його, виправдовувала. Але одного разу сусідка зупинила її у дворі:

— Ти знаєш, що твій хлопець приводить до квартири інших дівчат?

— Бачила на власні очі: під’їхали на твоїй машині, у обіймах зайшли у під’їзд і вийшли через три години.

— Так, знаю… Це… — Мар’яна, вражена образу та гнівом, не знайшла слів. — Вибачте, спішу.

— Вигань його, дівчино, поки не пізно, — крикнула їй услід сусідка.

Дома вона дала волю сльДвері захлопнулися за ним назавжди, а Мар’яна зрозуміла, що тепер її життя належить тільки їй.