Пробач мені, Катю…

**Тетяно, пробач…**

Степан приплющив одне око й одразу заплющився. Низьке березневе сонце безжально сіпало його променем прямо в обличчя. Він заворушився на зім’ятій постілі, намагаючись сховатися.

— Прокинувся, бестіє? — почувся голос дружини. — Розплющ очі, хочу подивитися в них. У всіх чоловіки як чоловіки, квіти носять, подарунки. А ти вчора допився до білої гірки. Ти хоча б пам’ятаєш, яке сьогодні свято?

Степан відповз до стіни й розплющив очі. У вузькі щілини між повіками він побачив Тетяну. Вона стояла, руки в боки, грізна, як буря.

— Я-яке? — щиро здивувався Степан.

— Восьме березня, жіночий день. Мені б святкувати, а ти квасишся. Очі б мої тебе не бачили. І не соромно? Думала, посидимо вдвох, вип’ємо. Донька гарного вина принесла. А ти, падлюка, знайшов та й вихиляв сам. Тобі горілки мало?

Степан не встиг відреагувати, як тапок, пущений Тетяниною рукою, влучно вдарив його в лоб.

— Ось тобі…
Від другого тапка він сховався під ковдрою. Добре, що їх лише пара. Висунув ніс із схованки.

— Тетянко, пробач. Клянусь, виправлюсь, — Степан гикнув і спробував підвестися, але заплутався у підковдрівнику.

Дружина махнула рукою й зникла на кухні. Звідти лунав дзвік посуду. Коли вона починала так грюкати, значить, злиться насерйоз, і сварка затягнеться.

Степан вирішив не дражнити дідька й тихенько злишити дім. Він пройшов повз кухню до ванни. Плеснув собі в обличчя холодною водою, звільнив від зубних щіток склянку, наповнив її й жадно випив. Вологою долонею пригладив рідке волосся. Тетяна все грюкала на кухні.

Він прокрасся назад у кімнату, одягнувся й вийшов у передпокій. Одягаючи взуття, ледве не впав. На шум з кухні визирнула Тетяна.

— Куди збирався, горілчаник?

— Тетянко, я зараз… Швидко… — Степан зірвав із гачка свій піджак і спиною подався до дверей.

— Стої! — гаркнула Тетяна й рушила на нього широкою груддю, але він вислизнув у двері й захлопнув їх перед носом.

— Лише повернися, я тобі… — лунало з-за дверей.
Степан не став слухати й побіг униз сходами.

На вулиці сіяло сонце, з дахів дзюрчала капіж, десь вже проглядав змерзлий асфальт. Назустріч йому йшли чоловіки з жовтими гілками мімози чи букетами тюльпанів.

— Добродію, котра година? — спитав Степан у прохожого з мімозою.

— Час похмелитися, — кинув той через плече.

— Бодай би, — буркнув Степан і пішов далі.
Він хотів дізнатися, де купили квіти, але чомусь спитав про час.

— Пане, де квіточки берете? — звернувся він до хлопця.

— Там. — Той махнув рукою.

— Ага, — сказав Степан і піш у вказаному напрямку.
Незабаром він побачив жінку з коробкою, де лежали гілки мімози.

Він прискорив крок. Дуже хотілося купити квіти, щоб задобрити Тетяну, а якщо пощастить — отримати завітні сто грам. Але в коробці залишилася лише одна слабка гілочка.

— Берите, чоловіче, віддам за півціни, — сказала жінка, глянувши на нього знаючим поглядом.

— Мені би букет. Для дружини. Більше немає?

— Нема, — передражнила вона. — Чекайте, може, ще привезуть.

Степан подумав, що такою гілкою лише образить Тетяну. Потік чоловіків із квітами не вщухав, отже, десь їх ще продають. Він пішов далі. Дорогою згадав перевірити кишені. Чи є в нього гроші, він не пам’ятав. А Тетяна могла забрати, щоб не пив.

Зупинився, пошарив у кишенях — знайшов зім’яту сторічну купюру. Скільки коштують квіти, він не знав. Біля авто стояла юрба. Почувши ціну за тюльпани, Степан засмутився.

— Тобі один? — спитав бородатий продавець з кавказьким акцентом.

— У мене ось. — Степан показав купюру.

— На це дам один квіток. Береш?

Степан подумав, що один тюльпан не вгамує провини перед Тетяною, й пішов далі.

Він напружено думав, у кого можна позичити. «А Лесь ж мені п’ятсот гривень винний!» — згадав він і поплентався до Леся. Вони пили разом, але на його гроші, отже, Лесь мав повернути.

— Хто там? — почувся голос Зіни, Лесевої дружини.
Жінка була дуже зла й тримала чоловіка в жорстких рукавицях.

Степан назвався, нахилившись до замкової щілини.

— Чого треба? — спитала Зіна.

— Леся покличте. Він мені гроші винний.

— Зараз я тобі таке дам, що не віднесеш! — загриміла Зіна.

Степан відскочив. Двері відчинилися, і в щілині з’явилася рука з кукішем.

— Ось тобі! — прокричала Зіна.

Степан не злякався й рвонув двері на себе. Зіна вилетіла прямо на нього. Кукіш пролетів повз. За нею маячив Лесь у майці зСтепан щиро змінився з того дня, почав дарувати квіти частіше, і навіть рідко пити, бо зрозумів щось важливе — щастя в дрібницях, у теплі погляду і в прощенні, яке може змінити все.