Не пускай слова на вітер: важливіша мета — щасливе заміжжя!

— Ти, Льоню, не цокай дзьобом. Головне — гарно вийти заміж. У будь-якому разі виграєш, — наставляла родичка.

Льоня була єдиною й улюбленою донечкою, у якій батьки душі не чаяли. До кінця школи вона все частіше згадувала, що хоче вчитися у Києві.

— Доню, у нас чудовий університет. Нащо тобі до Києва? — питав батько.

— Тату, я хочу стати журналісткою. А після нашого університету буду вчителькою.

Довго не хотіли батьки відпускати доньку. Скільки фільмів переглянули про зламані долі дівчат із провінції, що вирішили спробувати щастя у столиці. Та врешті змирилися. Батько зв’язався з далекою родичкою, яка жила в Києві. Та погодилася прихистити Льоню на час навчання. Радості дівчини не було меж — вона обіцяла батькам, що впорається, що вони не матимуть за неї сорому, а навпаки — пишатимуться.

Батько сам відвіз доньку, переконався, що влаштувалася нормально, залишив грошей на перший час і поїхав.

Льоня жила в родички не безкоштовно: прибирала, ходила в магазин, готувала. Сусіди хитали головами: «Оце Лідка зробила з родички прислугу». Сама ж та родичка жила одна — чоловік давно пішов до іншої, лишивши їй квартиру. Вважала своє життя вдалим: живе у Києві, у столиці, а не десь. І Льоню повчала:

— Ти, Льоню, не цокай дзьобом. Навчання — це добре, але для жінки не головне. Головне — гарно вийти заміж за киянина. У будь-якому разі виграєш. Ось як я.

Льоня слухала й снисхідно посміхалася про себе. Про заміжжя вона поки не мріяла. Мріяла, щоб її помітили, оцінили її здібності, взяли на роботу у престижне видання, а якщо пощастить — то й на телебачення.

Та мрії мріями, а життя часто вносить свої корективи. На третьому курсі Льоня закохалася в Романа. Познайомилися випадково: з подругами святкували вдалу сесію, а Роман із другом теж були там. Побачив гарну дівчину, запросив на танець, потім провів до дому.

Подруги наперебій радили Льоні не втрачати такого хлопця: на вісім років старший, киянин, з квартирою, симпатичний. Роман не приховував, що розлучений, що має доньку. «Та хто в молодості не помиляється? Донька живе з матір’ю, не заважатиме. А з іншого боку — значить, дітей любить».

Льоня нічого не планувала, але Роман їй подобався. Він бачив, що вона недосвідчена у любовних справах, не поспішав і поки не запрошував до себе. Вони гуляли, ходили на виставки, до театру, на концерти. За всі роки життя в Києві Льоня так не пізнала місто, як після зустрічей з Романом.

Він все частіше говорив про кохання, про спільне майбутнє, про дітей. Від щастя у Льоні кружІ коли Роман знову запропонував їй почати спочатку, Льоня лише посміхнулася, бо зрозуміла — справжнє щастя не в столиці, а в тих, хто тебе чекає вдома.