Я віддала тебе добровільно, а вона навіть не вагалася забрати.

— Я сама віддала тебе їй, своїми руками. А вона не погребувала, взяла…

— Марічко, вітаю. Чому так терміново потрібна була? По телефону не могла сказати? — знімаючи легку кофточку, запитала Оля, яка зайшла в квартиру.

— Не телефонна розмова. Проходь на кухню. — Марічка вимкнула світло у передпокої та пішла за подругою.

— Заінтригувала. Розказуй же. — Оля сіла за стіл і склала руки перед собою, ніби слухняна учениця, чекаючи пояснень.

Марічка поставила на стіл наполовину порожню пляшку червоного вина та дві келихи.

— Ого?! Настільки серйозно? Я вся увага, — здивовано сказала Оля.

Марічка налила вино в келихи та сіла навпроти.

— Щоб розслабитися й краще зрозуміти одна одну, — пафосно промовила вона, підняла келих і ковтнула.

Оля теж підняла келих, але не поспішала пити, чекаючи, коли подруга почне говорити.

— Я пропала. Закохалася так, що голови не маю. Живу, як у сні, без нього не можу. Лягаю спати і чекаю, коли швидше настане ранок. Не думала, що таке буває. Я любила Дмитра, але не так. А тут… — Марічка допила вино одним ковтком.

— Співчуваю. І заради цьго ти мене покликала? Поділитися новиною? — Оля поставила келих і встала зі столу.

— Сідай. — Марічка рвонула її за руку, змусивши повернутися на місце.

— А як же Дмитро? — запитала Оля, падаючи на стілець.

— А що Дмитро? Ми разом сім років. У нас усе спокійно, добре. А зустріла Олександра — і зникла, — Марічка зітхнула. — Осуджуєш? Ти коли-небудь так кохала? Ні? Тоді й не суди, — раптом різко додала вона. — Покликала тебе саме для цього — щоб поговорити про Дмитра.

— Мабуть, я вип’ю, — Оля зробила кілька ковтків, схвально кивнула, дивлячись на келих.

— Ти ж закохана була в мого чоловіка. Думаєш, я не помічала, як ти на нього дивишся? — Марічка постукала нігтями по столу.

Вона все ходила навколо да близько, не знаючи, як почати про головне.

— Не неси дурниць, — фукнула Оля.

Марічка знизала плечима.

— Я не ревную, не думай. Це навіть краще. Я вирішила піти від Дмитра, але сказати йому правду не наважуюся. Шкода мені його.

— Коли зраджувала, не шкодувала, а тепер шкода? Якось нелогічно, не знаходиш? — Оля відпила з келиха.

— Що ти знаєш? Він хороший. Я кричу на нього, зриваюся, всі нерви йому вимотала, а він мовчить. Здається, здогадується — і мовчить. Він не заслуговує, щоб із ним так поводилися. Розумієш?

— Ні. Поясни, — попросила Оля.

Марічка долила собі ще вина.

— Я можу прямо сказати йому: «Не кохаю, йду, пробач…». Він відпустить. Але що з ним буде? ЧоловікІ коли двері зачинилися за нею, Марічка зрозуміла, що тепер усе залежить лише від неї самої—від того, чи знайде вона в собі сили пробачити собі й почати все спочатку.