Не потрібно цього: я відданий і люблю свою партнерку

— Олю, не треба цього всього. Я одружений і кохаю свою дружину, — промовив він заздалегідь підготовану фразу.

Богдан і Марія прожили разом двадцять два роки. Гострий запал минув, залишилися теплі, спокійні стосунки, більше схожі на щиру прив’язку. Донька вчилась на другому курсі медінституту. Пішла слідами батьків. Як інакше, коли з дитинства чула лише розмови про ліки, хвороби та пацієнтів. Ще маленькою любила розглядати атласи з анатомією.

Познайомилися вони під час практики в лікарні. Він допоміг їй оглянути першого пацієнта — нахабного чоловіка, що залицявся до Марії. А за два роки, перед держіспитами, вони вже побралися.

Після інституту влаштувалися в одну лікарню: Марія — до кардіології, Богдан став хірургом-ортопедом. Сьогодні випав рідкісний випадок — їхні зміни закінчилися одночасно, і вони разом поїхали додому.

— Заїдемо до крамниці? Дома немає овочів на салат.

— Може, та нехай вони з тими салатами? Раз обійдемося. Я втомився. Операція була складна, — Богдан спокійно керував авто серед вечірнього потоку машин.

— Добре, але завтра таки доведеться купувати. Висадь мене біля магазину, а сам їдь додому, — запропонувала Марія.

— Ще що! Потім тягтимеш важкі пакети, а я почуватимусь винним. Підемо разом.

Богдан штовхав візок між полицями, а Марія складала в нього продукти.

— Я ж казав, — він кивнув на переповнений візок, стоячи у черзі.

— Зате тепер тиждень не треба ходити за покупками, — Марія лукаво подивилася на чоловіка і чмокнула в повітря. — Ой, хліб забула!

Богдан зітхнув, почав викладати продукти на стрічку. Місця було мало, і пачка макаронів впала на покупки попередньої покупки.

Жінка перед ним кинула осудливий погляд. Він вибачився, підняв пачку і, не знаючи, куди її діти, просто тримав у руках.

Вона обернулася й прискіпливо розглядала його. Майже його зріст, карі очі, зморщена посмішка. Бліде волосся з темним корінням зібране в неохайний пучок. Коричневий плащ висів на тонких плечах.

Богдан вимушено посміхнувся й відвернувся, шукаючи очима Марію. “Куди вона зникла? Ще щось принесе, крім хліба”. Він знову глянув на жінку. “Чого вона дивиться? Моя пацієнтка? Не пригадую”.

— Богдане, це ти? — раптом спитала вона, і в очах блиснуло щось схоже на радість.

— Ми знайомі? Ви лікувалися в мене? Вибачте, не впізнаю…

— То ти таки став лікарем, як мріяв? — Вона подивилася на нього. — Я Оля. Ольга Вороненко. — Очі, які ще секунду тут блищали, раптом згасли.

Богдан придивився. Так, коли вона назвалася, щось знайоме промайнуло в її обличчі… Оля… Вороненко…

— Вороненко?! — З пам’яті виринуло шкільне подвір’я, дівчина, що бігла перед ним. Темне волосся розвівалося на вітрі. А він тоді не міг наздогнати її, тому що захоплювався її виглядом.

— Що, дуже змінилася? — нудьгувато спитала жінка, яка вже нічим не нагадувала ту дівчину. — А ти… виглядаєш навіть краще.

Підійшла Марія й допитливо подивилася на них. Богдан був настільки збентежений, що навіть не помітив, що дружина принесла ще крім хліба. Він ніколи не був таким.

— Це моя колишня однокласниця, Ольга Вороненко. А це моя дружина — Марія.

Марія з цікавістю поглянула на Ольгу, а та нечемно відвернулася до каси. Ольга розрахувалася, взяла пакет і відійшла до дверей, але не вийшла, а зупинилася.

Чекає на мене? Ще чого не вистачало. Дізналася, що я лікар, і вирішила поскаржитися на здоров’я?

— Бодь, картка в тебе? — відвернула його Марія.

Богдан розрахувався, взяв важкі пакети й рушив до виходу. Ольга ввічливо відчинила перед ним двері. Дивна ситуація. Навіщо вона так себе поводить?

Вони вийшли на подвір’я.

— Ти де живеш? — Ольга звернулася до Богдана, ігноруючи Марію. — У батьківській квартирі?

— Ні, поруч. Спеціально купили, щоб частіше батьків відвідувати. А ти?

— А я… — вона махнула рукою кудись убік. Даремно чекати, що розмова складеться. — Рада була зустріти тебе. Піду?

Він мовчав. Ольга розвернулася й пішла.

— Вона була закохана в тебе? — спитала Марія, коли вони сіли в машину. — Ти ніколи не розповідав.

— Ні, вона не була в мене закохана.

— Та ну? А дивилася так, наче досі не забула.

— Це я був у неї закоханий, — зізнався Богдан. — Але вона обА потім весна прийшла, і вони з Марією знову сиділи на кухні, сміялися з якоїсь дурниці, і він зрозумів, що ніщо не змогло б зруйнувати цю тиху щасливу рівновагу.