Крок до щастя

Один крок до щастя

Соломія з дитинства була гарненькою. Невисока, білявка, з гарною фігурою та обличчям як із журналу. Після закінчення університету залишилася працювати у Києві. А от з особистим усе було непросто. Уваги чоловіків вистачало, але жадної пропозиції заміж так і не надійшло. А їй ось-ось мав виповнитися тридцять.

Спочатку вона жартувала, що поспішати нікуди, ще все встигне. А потім засумувала. Час, як відомо, підступний друг.

— Може, тебе хтось зглазив? Згадай, кому перейшла дорогу? — спитала мамина подруга минулого Нового року.

— Я нікому не переходила, чужого не брала, сім’ї не руйнувала, — впевнено відповіла Соломія.

— Значить, хтось дуже позаздрив, — рішуче сказала тітка Олена.

З цим доводилося погодитися. Заздрість Соломія відчувала не раз, ще зі школи. Хлопці за нею ходили юрбами. Вчилася добре, але кохання відкладала на потім.

Мати виховувала її сама. Жили скромно, але й не бідували. Мама вміла гарно в’язати. Тоненьких, ажурних, м’яких, пухнастих, модних і яскравих светрів у Соломії було не злічити. Мама виготовляла їх і на продаж.

— Типун тобі на язик, Оленко. Що ти верзеш? У неї повно парубків. Є з кого вибирати. Тут головне не поспішати, — заступалася за доньку мати.

— Саме в тому й річ, що парубки. А потрібен чоловік, а у крайньому разі — гідний коханець, — не відступала тітка Олена.

— А яка різниця? — сердито спитала мати.

Вона й думати не хотіла, що її розумна донька стане чиєюсь коханкою.

— Ніякої, окрім штампа у паспорті, а це важливо для дитини. Інший коханець кращий за чоловіка… — І тітка Олена починала розповідати, як завела собі коханця, який їй і квартиру купив, і сина вивчив… А свого марнотратного чоловіка вигнала.

Тоді Соломія вирішила, що більше не поїде зустрічати Новий рік до матері. Набридли ці розмови, краще вже сама. А тим часом свято наближалося.

Соломія йшла, дивлячись під ноги, щоб не підсковзнутися. Вона відступила вбік, даючи дорогу жінці з коляскою.

— Соломіє! — раптом скрикнула та і зупинилася. — Не впізнала? Я Тетяна Мельник, тепер Коваленко, — радісно повідомила вона.

— Тетяно, — Соломія натягнуто посміхнулася. — Тебе не пізнати. Ти у Києві тепер живеш? Давно?

— Вже три роки. Ото зустрілися ж ми з тобою. Я чула, що ти… — Тетяна явно збиралася розпитувати.

— Твоя? — спитала Соломія, намагаючись уникнути розпитувань. Мами люблять хвалитися своїми дітьми. — Можна подивитися?

— Звичайно. Це моя донечка, — у голосі Тетяни відчувалася гордість, а погляд одразу став теплішим.

Соломія нахилилася над коляскою і заглянула під верхній козирок. Серед білої хмари мережива, у рожевій в’язаній шапочці, яка закривала майже все личко, спало маленьке диво. Довгі вії лежали на пухких щічках, а губки склалися бантиком. Із коляски пахнуло молоком, солодким сонним теплом та вовною.

— Гарненька. На тата схожа? — спитала вона.

— Так. Вона коли народилася… — почала захоплено розповідати Тетяна.

— Вибач, я поспішаю. Ще побачимося, — сказала Соломія і поспішила далі.

Настрій зіпсувався. «І треба ж було в такому великому місті зустріти саме її. У школі була сірою мишкою, нічим не примітною. А дивись лише, вийшла заміж, у Києві живе, доньку народила. І щастя з очей у неї так і сиплеться. А де ж моє щастя загубилося? Роки йдуть, а я сама…» — думала Соломія.

За роздумами непомітно дійшла до дому. Ялинку вона прикрасила ще тиждень тому. Перші дні раділа їй, а тепер вона лише дратувала. Нагадувала, що свято ось-ось, а зустрічати його ні з ким.

Щойно Соломія перевдяглася і поставила чайник, як дзвінко заграла мелодія телефону. Дзвонив Віктор.

— Ти вже вдома, рибко? Я скоро приїду, — сказав він.

Соломії захотілося відповісти, що її немає, пішла до подруги, щоб він не їхав. Перші палкі почуття давно пройшли, залишилася лише звичка. Він давно розвівся, і Соломія не була причиною, але жили вони з дружиною в одній квартирі, заради доньки, як казав Віктор.

Соломія зітхнула, відповіла, що вдома, і пішла на кухню готувати вечерю. Віктор приїхав за півгодини з подарунковим пакетом у руці.

— Ось, рибко. Раптом не встигну до Нового року привітати. На корпоратив готуємося, звіт річний треба здати, з донькою на ялинку обіцяв сходити… — звітував він, роздягаючись.

Соломію його турботи зовсім не хвилювали. Але подарунку вона раділа. Дістала з пакета комплект червоного нижньої білизни та довгий оксамитовий футляр. Там лежала золота ланцюжок із кулоном у формі сердечка.

— Дякую! — Соломія подякувала Віктору поцілунСоломія погладила маленького сина по щічці, усміхнулася і пішла додому, де її чекав Єгор, який вже запалював свічки на святковому столі.