Кумедний чемодан на колесах

**Валіза на колесах**

— Мамо, я вже доросла. Можу хоч раз зробити те, що хочу? — обурювалася Оксана.

Вони сперечалися вже кілька днів, з того часу, як донька оголосила матері, що зі своїм хлопцем хоче поїхати на тиждень до Львова.

— А навчання? Сесія незабаром.

— Я ж добре вчуся. Наздоганю. Ну, будь ласка, мам, — благала Оксана.

— Ти його ледь знаєш. А що потім? — У Наталки вже не було сил і слів, щоб відмовити доньку від цієї поїздки.

— Якщо не відпустиш, я втечу з дому і не повернуся ніколи, — вигукнула Оксана, сіла на диван, притиснула до живота подушку й відвернулася до вікна.

«А раптом і справді піде?» — проковзнула в серці тривожна думка й розрослася до розмірів паніки. Донька — сенс її життя, єдина рідна людина. І втратити її вона не могла.

— Мамо, ти завжди була правильною та залишилася сама. Хочеш, щоб і я так само? — У голосі Оксани пролунали істеричні нотки.

— Доню, в тебе ще все буде, не поспішай… — говорила Наталка, а сама розуміла, що донька закохана й не чує її.

Оксана втулила обличчя в подушку й заплакала.

«Невже я ворог своїй дитині? Час інший. У них все швидко. Може, якби я колись була сміливішою і розібралася з майбутнім чоловіком раніше, життя склалося б інакше». Наталка зітхнула.

— Гаразд. Їдь. Але щоб дзвонила щодня. Багато грошей дати не можу. Знаєш, на ремонт копію, — здалася втомлена від суперечок Наталка.

Оксана відкинула подушку, підбігла до матері й обняла її.

— Мамочко, дякую. Гроші не потрібні. У Андрія є. Дзвонитиму щодня. Кілька разів. Ти не хвилюйся. Все буде добре, — щебетала вона радісно.

«Як не хвилюватися? Коли в тебе буде своя донька, тоді подивимось, як не будеш хвилюватися», — подумала Наталка, але вслух не промовила. Даремно, все одно не зрозуміє.

Донька побігла у свою кімнату й вийшла вже з валізою.

— Ти вже й речі зібрала? Справді втекла б? — здогадка відгукнулася в серці болем.

— Ти б відпустила. Я тебе добре знаю. Зараз Андрію подзвоню. — Оксана схопила телефон, але не стала дзвонити, натомість підійшла до матері.

— Ти б сама кудись поїхала? До тітки Марії, наприклад. Ну що ти будеш вдома робити? Відпустка ж, — вже миролюбно сказала Оксана.

— Знайду, чим зайнятись. Ти там обережно. Розумієш, про що я? — буркнула Наталка.

Настрій був такий, що можна було завити.

— Мам, я вже доросла. Все розумію. — Оксана набрала номер друга.

Серце стислося. З розмови Наталка зрозуміла, що донька зараз поїде.

— Ну все, мам, таксі вже внизу чекає. — Оксана з валізою пішла до передпокою.
Наталка кинулася за нею.

— Мам, не проводжай. Як сядемо у потяг, подзвоню. За тиждень повернуся. — Оксана чмокнула маму в щоку й, не помітивши сліз, що набігли на її очі, вилетіла з квартири.

«Ось і виросла, мама більше не потрібна. Навіть проводжати не дозволила». Наталка кинулася на кухню й виглянула у вікно. Унизу стояло жовте таксі, біля якого нетерпляче ходив молодий хлопець. «Нічого, схоже, нормальний. Може, і справді все обійдеться? Не вбережеш від усього».

Наталка сумним поглядом провела таксі, пішла у кімнату й сіла на диван, де щойно сиділа її донька. Очі заповнилися сльозами. «Ось я й залишилася сама. Тихо, порожньо. Я тут зійду з розуму. Треба звикати. Розставатися з дорослою донькою — доля всіх матерів».

Так Наталка сиділа довго, не маючи сил нічого робити. «А може, і справді, махнути кудись? На південь, наприклад. Відпустка ж. Там, звичайно, вже не літо, але все ж тепліше, ніж тут». Вона пішла у кімнату доньки, ввімкнула комп’ютер і почала шукати квитки.

Дешевий квиток знайшовся на ранковий рейс до Одеси назавтра. Наталка довго не вагалася, одразу купила квиток до Одеси й зворотний через п’ять днів. Надокучило на всьому економити. Сидіти й хвилюватися, чекаючи дзвінків від доньки? Тиждень здасться вічністю.

Наталка почала збиратися. У метушні й зборах відволіклася від тривоги за доньку. Оксана подзвонила ввечері й на одному диханні вибалакала, що на вокзалі, чекають потяга, все добре… — почувся її щасливий сміх, і вона відключилася.

Після сьогоднішніх подій Наталка не могла заснути. «Нічого, в літаку посплю», — вирішила вона й, зневірившись боротися з безсонням, викликала таксі, вдягла осіннє пальто й поїхала до аеропорту.

Незважаючи на ранню годину, аеропорт гув, як розбурханий вулик. Люди прощалися, кудись бігли, дзвонили.

Вона пройшла повз парочку, що стояла посеред залу в обіймах. ДівчинаВін обійняв її міцно, і Наталка відчула, що, можливо, життя тільки починається — як та валіза на колесах, яка штовхнула її до нового щастя.