Тінь минулого

Олег повертався додому від батьків. Влітку вони мешкали в селі. Будинок старий, потребував уваги та сил. Олег у вихідні допомагав батькові з дрібним ремонтом. У тата останнім часом підводило серце, тож Олег намагався брати на себе більшість важкої роботи.

Вибився на день у село, підгледів паркан, наносив води з колонки — спершу для городу, потім для лазні, з’їздив до магазину з матір’ю. Після вечері зібрався назад.

— Куди це ти, вночі? Залишайся, вранці поїдеш, — переконувала мати.

Але Олег пообіцяв Олені повернутися. Коли вже садився в авто, подзвонив їй — і вона теж порадила залишитися до ранку.

— Ну що, не сумуєш за мною? — Олег зіграно надувся.

— Суму, дуже. І чекаю, — засміялась дружина.

— Тоді скоро буду, — підбадьорено відповів Олег.

Сонце давно сіло, настали таємничі прохолодні сутінки. На дорозі майже пусто. Лише сівши за кермо, Олег усвідомив, як втомився. Рідкісні машини пролітали повз, на мить осліпляючи свого фарами. От так, вже під’їжджаючи до міста, Олег на хвилинку заплющив очі…

— Олена, я вдома! — гукнув із порогу Олег.

Відповіді не було. Він зазирнув у кухню. Дружина стояла біля плити, помішувала щось на сковорідці, наспівуючи під ніс простеньку пісеньку. «Ти морячка, я моряк…» — впізнав він Олега Винника. Аромат смаженого м’яса пестощив ніс. Так легко Олег давно себе не відчував. Втоми немов і не було. Ніби після міцного довгого сну. А може, так і було. Він не пам’ятав, як дістався додому — ніби провалився у часову діру.

— Олю, — знову покликав він.

Але дружина не реагувала.

«Завжди в навушниках», — подумав Олег, підійшов ближче — але ніяких навушників у неї не було.

— Я занудився і зголоднів, — прошепотів він Олені на вухо.
Вона на мить завмерла, ніби щось прислухалась.

— Ну нарешті, — зрадів Олег, — а то я вже подумав, що ти оглухла.

У наступну секунду Олена накрила сковороду кришкою, вимкнула газ і різко обернулася. Оледь ледь встиг відскочити.

— Олена, що коїться? Чому ігноруєш мене? Я вдома! Продивися! — гукнув він.

Він стояв поруч, а вона поводилася так, ніби його немає. Раптом задзвонив її телефон. Вона швидко пройшла у кімнату, майже торкнувшись його. Олег навіть відчув легкий подих вітерка на обличчі.

Він підійшов і зазирнув їй через плече. На екрані — невідомий номер. Олена вагалася, але все ж таки відповіла.

— Так, це я, — сказала вона. — Що? Це якась помилка… — Через хвилину телефон випав з її рук, вона важко опустилася на диван, схопилась за обличчя й заплакала.

— Олю, що сталося? З батьком? Серце? — Але Олена плакала, не звертаючи на нього уваги.

Він присів перед нею навпочіпки, хотів відвести її руки від обличчя — але з жахом побачив, як його пальці проходять крізь них, ніби крізь туман. Він схопився на ноги, озираючи свої руки. Олена відвела долоні, на мить подивилась заплаканими очима в нікуди.

— Олежку? — прошепотіла вона.

— Я тут, — відповів він, зрадівши, що вона нарешті його побачила.

Але її погляд, ковзнувши по його обличчю, знову блукав по кімнаті. Ні. Вона його не бачила.

— Цього не може бути. Помилка, — прошепотіла Олена. — Олежку-у-у… — застогнала вона й знову розридалася.

Раптом вона схопилася з дивана, підняла телефон, почала набирати номер. Пальці тремтіли так, що вона постійно помилялася.

— Зараз, зараз… — Олена притиснула телефон до вуха.

Олег рефлекторно втулив руку у задню кишеню джинсів. Але телефонОлег усміхнувся, відчуваючи, як його думки розчиняються у світлі, що охоплював його все міцніше, і останньою його думкою була відрада, що Олена тепер не сама — вона тримала в руках ту саму синю папку.