Нехай думають, що мені просто неймовірно пощастило!

Ярина ненавиділа своє ім’я, а ще більше — прізвище Тарасюк. Діти, як завжди, були жорстокі до однолітків. Ще з першого класу до неї приліпилося прізвисько Тарасиха.

Вона дивилася на себе у дзеркало й мріяла про довге світле волосся, як у Софійки Лисенко, про довгі ноги, як у Катрусі Гончар, чи хоч би про багатих батьків, як у негарної двієчниці Марічки Бойко, за якою до школи приїжджав водій на «Мерседесі». «Нащо мама вийшла за тата з таким жахливим прізвищем? Подумала б, як мені буде. Вихожу заміж тільки за чоловіка з нормальним прізвищем, а ще краще — з іноземним», — фантазувала вона.

Її дратували кучеряві чорні волосся, які завжди вибивалися з-під шапки чи шпильок. Світло-сірі очі на смуглій шкірі виглядали загадково, але й вони Ярині не подобалися.

Мати працювала бухгалтеркою в лікарні, а батько водієм маршрутки. Грошей у них завжди не вистачало. Тато збирав на авто, тому ревно стежив, щоб жодна копійка не пішла даремно. «Не до красі, коли голови немає», — бурчав він, помічаючи нову річ на доньці. Часто їй доводилося доносити старі речі двоюрідної сестри. Нові траплялися рідко — лише якщо не підходили сестрі. Як же все це набридло Ярині. Якби в неї були нормальні батьки, ніхто б не кликав її Тарасихою.

Перед самими випускними іспитами до них завітала одна з батькових сестер — тітка Люба. Вона працювала прислугою в багатій родині в Італії.

— Хочеш, розкажу, як туди піти? — одного вечора перед сном прошепотіла вона. Спали вони разом у кімнаті Ярини.

— Звісно! — зраділа дівчина.

— Тихіше. Вітько не схвалить. Тобі вже вісімнадцять?

— Так, у січні сповнилося, — серце Ярини забилося частіше.

— От і добре. Дозволу у батьків питати не треба. Зробиш, як скажу, — усе вийде. А твій батько завжди був скупим.

Виглядала тітка Люба справжньою італійкою. Ніхто б не сказав, що вона проста прислуга. «Головне — гроші, а як їх заробили, кого це хвилює?» — казала вона.

Ярина запаморочилася від цієї ідеї. Тітка дала їй грошей, сказала, що та поверне, коли заробить.

Дівчина зробила все, як радила Люба. Для видимості, щоб батьки не чіплялися, вступила до училища на перукарку. Але коли прийшов виклик з Італії, кинула навчання, зібрала речі, залишила записку батькам і поїхала.

У Мілані її зустріла тітка Люба та відвезла до великого гарного будинку на околиці, де Ярині довелося доглядати за хворою вісімдесятирічною жінкою.

— Не підведи. Не кради. Я за тебе поручилася, — наставляла вона перелякану власною сміливістю Ярину.

Розкішний будинок приголомшив скромну дівчину. Її поселили у маленькій кімнатці біля спальні старої. Ярина раділа, що не треба знімати житло. За додаткові гроші вона ще двічі на тиждень прибирала будинок. Майже не виходила назовні. Італія для неї обмежувалася стінами маєтку та виглядом у вікно на ідеально підстрижений газон. Але її це не бентежило. «Ну, рік пройде швидко, не вічно ж бути сиділкою. Зароблю грошей, вивчу мову, придумаю щось ще. Потім буде видно»

Як і батько, вона почала збирати гроші. Витрачати їх було нікуди й ні на що. Ярина робила селфі на тлі розкішних меблів у вітальні, коли господарів не було вдома, й викладала у соцмережі. «Хай думаю, що мені неймовірно пощастило в житті».

Колишні однокласниці ставили лайки, заздрили. Тепер ніхто не кликав її Тарасихою, зверталися за ім’ям, розпитуючи, як вона опинилася в Італії. Ярина відповідала невиразно й ухильно.

Одного разу її фото прокоментував Максим, колишній однокласник. Вони почали листуватися. Максим сухо писав про себе: працює у батька в авМаксим обіцяв чекати, але Ярина, вийшовши з аеропорту в Києві, зустріла його з квітами і зрозуміла, що іноді правда варта більше, ніж гарна вигадка.