Перед тим, як піти назавжди…

Перш ніж піти і не повернутись…
Іван вийшов із дверей вокзалу на перон, трохи схилившись під вагою великої спортивної сумки з написом «Adidas» на плечі. Краплі поту пролягли блискучими струмочками по скронях. Він оглянув перон. Вздовж стіни вокзалу тягнувся ряд лавок, зайнятих пасажирами, що чекали на свій поїзд, чи зустрічали когось. На одній із лавок сидів дід у сірому плащі й капелюсі. До нього й підійшов Іван.

Підійшовши, він зняв із плеча свою поклажу й поставив її посередині лавки, дістав із кишені куртки зім’яту хустинку й обтер нею обличчя. Тільки після цього сів, з полегшенням зітхнувши. Повз перон із гуркотом і свистом пролетів швидкий поїзд, не зупиняючись. Потік теплого повітря, що пахнув шпалами й пилом, торкнувся обличчя Івана, розвіяв його коротке волосся.

Він провів поглядом швидко віддаляючийся хвіст поїзда, відкинувся на спинку лавки, поклавши руку на сумку. Люди на пероні раптом заговорили, перервавши бесіди на час проїзду поїзда.

«Швидкий поїзд номер… прибуває… Нумерація вагонів з голови складу», — незрозуміло прокрекотів із динаміка жіночий голос.

«Не розчули, який поїзд?» — запитав дід, повернувши голову до Івана.

Той похитав головою й знизав плечима. Дід кивнув і глянув на наручний годинник.

«Вже третій раз оголошують, що прибуває, а його все нема й нема», — поскаржився він і зітхнув. «Як ви гадаєте, чому на вокзалах завжди нечотко оголошують?»

Іван мовчав, відхиляючи спробу затягнути його в розмову.

«Ви кудись їдете? З речами, як я бачу, у вас багато. Сумка важка», — не здавався дід.

«Ось так Порошенко», — хмикнув Іван. «А у вас речей зовсім нема, тож я роблю висновок, що ви когось зустрічаєте», — відповів він у тон дідові.

«Правильно. Зустрічаю», — із задоволенням сказав дід. «Сина зустрічаю», — додав він із гордістю.

«А я від сина їду», — зітхнувши, тихо промовив Іван.

Це вирвалося мимоволі.

«Так. Життя», — дід теж зітхнув. «Утікаєте, значить. Тільки від себе не втечете. Свої проблеми з собою везе— Вони завжди йдуть з нами, немов та сумка на плечі, — сказав дід, і ці слова пролунали в серці Івана, наче останнє нагадування, що родина — це найважливіше, що в нього є.