Тривожний голос у голові: Костя на межі вибору

— Виклич «швидку», — пролунав чийсь голос у голові, і Дмитро озирнувся навколо.

Цю історію мені розповів один знайомий.

Часто буває, що хтось розповідає про диво, яке з ним сталося, а ми не віримо. Киваємо, та в думках гадаємо: «Вигадав, напридумував, приснилося». Які там дива? Які ангели? Який Бог? Це ж старі байки, у які й вірити соромно.

Та й звідки взятися чудесам у наш цифровий божевільний вік? І чому саме цьому диваку щось з’явилось, а іншим — ні? Ось якби зі мною таке трапилося, тоді, може, і я б повірив.

Так само міркував двадцятивосьмирічний Дмитро. Жив він із матір’ю, Галиною Павлівною. Батько помер, коли Дмитру було десять. Одружуватися він не поспішав. Зустрічався з тихою дівчиною Олесею. Ось купить квартиру, тоді й візьме молоду дружину додому. Не діло двом жінкам товктися на одній кухні. Знімати? Нащо поспішати? Та й матір не хотів залишати одну.

От такий старомодний, за сучасними мірками, хлопець. Працював у IT, ну а простіше — айтішником. Одного разу серед робочого дня йому подзвонила мама. Вона його просто так не турбувала. Якщо дзвонила — значило, щось незвичайне. І Дмитро одразу відповів.

— Сину, — голос у матері слабкий, тремтячий. — Я ногу зламала… Так болить… — вона схлипнула, — навіть рушитися не можу.

— Ти де? — Дмитро схвилювався так, що аж підскочив зі стільця.

— Біля нашого магазину «Сільпо»… «Швидку» вже викликали. Подзвонила, щоб попередити, а то раптом щось…

— Мам, я їду! — І Дмитро кинувся на допомогу.

Ще один дзвінок застав його вже в машині. Мама сказала, що її везуть до обласної лікарні. Дмитро розвернувся і поїхав у інший бік. Коли прибув, матір уже забрали до операційної. Кілька годин він просидів у коридорі, чекаючи.

— Приходьте завтра, коли переведемо з реанімації до палати, — сказав вийшовший до нього хірург.

Сонце вже сідало, коли Дмитро вийшов із лікарні. По дорозі додому заїхав у магазин, щоб купити мамі сік та фрукти. Вийшов із пакетом і помітив жінку, яка пройшла повз, хитаючись. Здивувався — виглядала пристойно, але, здавалося, була п’яна. Дмитро дійшов до авто, глянув ще раз — а вона зупинилась, простягнула руку, ніби шукала опору, не знайшла й упала на асфальт. Без вагань він підбіг.

Поставив пакет, присів, покликав жінку. Та не реагувала. Дмитро присхилився — запаху алкоголю не почув. Що робити? Медицину не знав. Навколо нікого.

— Вам погано? Чуєте мене? — спробував розбудити її, легенько ляпнувши по щоках.

«Не допоможе. Виклич «швидку» та підніми їй голову вище, щось підклад«Швидко, дзвони!» — знову пролунало в голові, і Дмитро, не роздумуючи, набрав 103, а потім підсунув їй під голову свою куртку, немов хтось невидимий керував його рухами, і чекав, дивлячись, як повільно проясняється погляд незнайомки, поки десь у далечині не заторили сирени.