Досить скаржитися — дій!

**Щоденниковий запис**

— Оленко, годі вже! — лунає з коридору голос сусідки. — Знову ридаєш? Через стіну чую! Що трапилося цього разу?

Ольга витерла сльози рукавом халата і неохоче відчинила двері. На порозі стояла Ганна Іванівна з пакетом булочок у руках.

— Та все як завжди, тітко Ганно… На роботі знову начальство… — почала Ольга, але сусідка рішуче зайшла в хату.

— Годі скиглити, дівчино! — відрізала Ганна Іванівна, ставлячи пакет на стіл. — Скільки тобі років? Сорок два? А поводишся як школярка! Сідай, чай питимемо й розмовлятимемо, як люди.

Ольга слухняно пройшла на кухню. Ганна Іванівна, незважаючи на свої сімдесят п’ять, була жвавіша за багатьох молодих. Енергійна, з прямою спиною та гострим поглядом, вона не терпіла скарг і жалю до себе.

— Розказуй, що там у тебе знову сталося, — наказала вона, вмикаючи чайник. — Тільки без нюнів, справедливо.

— Та розумієте, тітко Ганно, — Ольга сіла на табурет, згорбившись, — директор сказав, що мене можуть звільнити. Економлять на зарплатах, а я працюю бухгалтером лише два роки. Стажу мало, ось і під скорочення потрапляю першою.

— І що ти робиш? — запитала Ганна Іванівна, дістаючи з шафи чашки.

— Що я можу зробити? Чекаю, коли звільнять. Резюме написала, але кому я потрібна у мої роки? Молодих вистачає. Та й досвіду особливого нема…

— Стій! — Ганна Іванівна різко обернулася до Ольги. — Ось у чому твоя проблема! Ти одразу здаєшся, навіть не спробувавши щось зробити. Думаєш, директор від хорошої життя людей звільняє?

— Але що я можу…

— Можеш багато! — перебила сусідка. — Скільки років я тебе знаю? Ти розумна дівчина, акуратна, відповідальна. Пам’ятаю, як ти маму до останнього дня виходила, не скаржилася. А тепер через якесь звільнення в паніку впала.

Ольга хотіла заперечити, але Ганна Іванівна вже розливала чай.

— Слухай сюди, — продовжила вона, сідаючи напроти. — Мій чоловік, царство йому небесне, все життя на заводі працював. Коли завод закрили, йому було п’ятдесят вісім. Теж думав, що все, кінець, кому старий потрібен. А я йому кажу: годі скиглити, роби щось! І що думаєш? Пішов у слюсарі до приватника, потім свою майстерню відкрив. До самої пенсії людям допомагав, техніку лагодив.

— Але це ж чоловік, — зітхнула Ольга. — А я…

— А що ти? — спалахувала Ганна Іванівна. — Руки в тебе є? Голова на плечах? То чого ти як розмокла хлібина поводишся?

Ольга замовкла, машинально помішуючи чай ложечкою. Ганна Іванівна права, звичайно. Але як пояснити цей страх, цю нерішучість, яка накриває щоразу, коли треба щось вирішувати самостійно?

— Тітко Ганно, а ви… ви ніколи не боялися? — тихо запитала Ольга.

— Боялася, звичайно! — засміялася жінка. — Хто не боїться? Коли чоловіка на війну проводжала, думала, з розуму зійду від страху. Коли дітей народжувала, теж страшно було. Але страх — це нормально. Головне — не дозволяти йому собою керувати.

— Не знаю, не знаю… — похитала головою Ольга. — Мені здається, я нічого не вмію, крім як папірці перебирати.

— Дурниці! — махнула рукою Ганна Іванівна. — Пам’ятаєш, як ти мені комп’ютер налаштувала? А сусідці з п’ятого поверху податки допомагала рахувати? І скільки разів ти мені договори пояснювала, коли я дачу продавала?

Ольга задумалася. Дійсно, вона часто допомагала сусідам з документами, розрахунками, податками. Люди дякували, зверталися по пораду…

— Так, пам’ятаю, — повільно сказала вона. — Але це ж не робота…

— А чому не робота? — обурилася Ганна Іванівна. — Людям потрібна допомога, ти вмієш допомагати. То створюй свою справу!

— Свою справу? — перелякано перепитала Ольга. — Та що ви, тітко Ганно! Я ж не підприємиця!

— А хто підприємці? — усміхнулася сусідка. — Думаєш, вони з неба впали? Усі з чогось починали. Ось моя племінниця Катруся — була секретаркою, а тепер свій салон краси має. Починала вдома, одну-дві сусідки стригла, а тепер у неї три майстрині працюють.

— Але це ж інше… — почала було Ольга, але Ганна Іванівна її перерила.

— Зовсім не інше! Принцип один: побачив потребу — задовольнив. Ти ж бачиш, як люди мучаються з цими паперами, довідками, податками. Усі бігають, не знають, куди звернутися. А ти могла б їм допомогти.

Ольга мовчала, обдумуючи слова сусідки. Скільки разів вона чула скарги знайомих на бюрократію, на непІ тільки тепер Ольга зрозуміла, що справжні зміни починаються не з обставин, а з власного рішення діяти.