Мій чоловік сказав, що я чужа в цьому домі

— А хто ти взагалі така, щоб мені вказувати? — Роман різко обернувся від холодильника, тримаючи в руці пляшку пива. — Ти в цьому домі ніхто! Зрозуміла?

Оксана стояла біля плити, помішувала борщ і відчувала, як руки тремтять. Ковш дзижкнув об край каструлі.

— Ніхто? — перепитала вона тихо. — Я хіба не твоя дружина?

— Дружина! — Роман хмикнув і одкрив пляшку. — Яка там дружина. Прибиральниця — ось хто ти. Та й то погана.

Оксана вимкнула плиту й повернулася до чоловіка. Сорок три роки спільного життя. Сорок три роки варила йому борщ, прала сорочки, гладила штани. Вирощувала дітей, поки він робив кар’єру.

— Прибиральниця, кажеш? — голос у неї став твердішим. — А хто тобі сорочки прає? Хто готує, прибирає, за твоєю матір’ю доглядає?

— Це твій обов’язок! — Роман грюкнув пляшкою об стіл. — Я гроші заробляю, комуналку плачу, а ти що? Борщ вариш? Це ж будь-яка жінка вміє.

— Будь-яка жінка, — повторила Оксана. Щось у ній ніби переломилося. — Ясно.

Вона зняла фартух і повісила на гачок. Роман допивав пиво, стоячи до неї спиною.

— Значить, будь-яка жінка, — пробурмотіла Оксана собі під ніс. — Побачимо.

Вона пройшла у спальню й дістала з шафи стару подорожню сумку. Роман почув шелест і заглянув у кімнату.

— Ти що робиш?

— Збираюся, — спокійно відповіла Оксана, складаючи в сумку речі. — Раз я тут ніхто, значить, мені тут не місце.

— Куди це ти зібралася? — Роман насупився.

— До Іри. Трохи погостюю.

Іра була молодшою сестрою Оксани. Жила одна в двокімнатній квартирі, працювала у поліклініці медсестрою.

— Та годі тобі, — Роман махнув рукою. — Не дурій. Хто готуватиме?

— А хіба це важливо? — Оксана застібнула сумку. — Ти ж сказав, що будь-яка жінка вміє. Знайди собі будь-яку.

Роман розгублено дивився, як дружина одягається.

— Оксанко, не вигадуй. Я ж не злісно сказав.

— Авжеж, не злісно, — вона надягла пальто. — Просто правду сказав. Я ніхто в цьому домі.

— Та кажу ж, не дурій! — голос чоловіка підвищився. — Хто тобі дозволив йти?

Оксана зупинилася біля дверей і подивилася на Романа.

— Ніхто. Я сама собі дозволила. Чи я й на це права не маю?

Вона вийшла з квартири, залишивши чоловіка з роззявленим ротом.

На вулиці було прохолодно, жовтень уже вступив у свої права. Оксана сіла у автобус і поїхала до сестри. Дорогою дзвонив телефон, але вона не брала слухавку.

Іра відчинила двері у халаті та капцях.

— Оксанко! Що трапилося? — вона побачила сумку в руках сестри.

— Можна в тебе переночувати? — спитала Оксана.

— Звісно, заходь. Що сталось?

Вони сіли на кухні, Іра заварила чай. Оксана розповіла про сварку з чоловіком.

— Та він що, зовсім зухвалий? — обурилася Іра. — Ніхто в домі! Після стількох років!

— Уяви, — Оксана витерла очі хусткою. — Я ж усе життя для нього, для дітей. А він каже, що будь-яка жінка так вміє.

— Нехай пошукає ту будь-яку жінку, — хмикнула Іра. — Подивимося, як він без тебе проживе.

Телефон знову задзвонив. Оксана подивилася на екран — Роман.

— Не берВона поклала телефон на стіл і зрозуміла, що цього разу повертатися не буде.