Мама все спланувала

– Це неможливо! Просто не вірю! – вигукнула Соломія, розмахує руками. – Як ти могла так вчинити, мамо?

– Соломійко, заспокойся, будь ласка, – Марія Іванівна спробувала взяти доньку за руку, але та рвонулась. – Давай спокійно поговоримо.

– Спокійно?! – голос Соломії перейшов на вереск. – Після того, що ти наробила? Ти розумієш, що тепер я на посміховисько всьому місту?

– Не перебільшуй. Якому місту? Ми ж не в центрі живемо.

– Мамо! – Соломія схопилась за голову. – Ти спеціально вдаєш, нічого не розумієш?

Марія Іванівна важко опустилася на диван. У свої шістдесят два вона все ще вважала себе досить молодою і енергійною, щоб влаштовувати життя дорослої доньки. Але зараз уперше за довгий час відчула себе старою і втомленою.

– Я просто хотіла допомогти, – тихо сказала вона. – Ти ж сидиш сама, нікуди не ходиш. Після розлучення зовсім замкнулася.

– Це моя справа! – спалахнула Соломія. – Моя! Я доросла жінка, мені сорок один рік!

– Саме тому я й хвилююся. Час іде, а ти…

– А я що? Нікому не потрібна? Негарна?

Марія Іванівна похитала головою.

– Красуня ти моя, розумниця. Просто занадто горда стала. Чоловіки бояться до тебе підходити.

Соломія пройшлася кімнатою, нервозно перебираючи пояс халата. Ранкове сонце заливало маленьку вітальню золотим світлом, але атмосфера була напружена до межі.

– Мам, ну як можна було дати оголошення в газету? – втомлено промовила вона. – Та ще й таке…

– А що тут поганого? – образилась Марія Іванівна. – Звичайні слова.

– Звичайні? – Соломія дістала з кишені складений газетний виріз. – Слухай уважно: «Знайомлю гарну, господарську доньку, 41 рік, з порядним чоловіком для серйозних стосунків. Донька працює бухгалтером, не п’є, не палить, любить готувати. Телефонувати мамі». Мамі, ясна річ!

– Ну і що тут такого? – не розуміла Марія Іванівна.

– Що такого?! Та я ж не товар на базарі! І чому телефонувати тобі, а не мені?

– Тому що ти б нікого не вибрала. Знайшла б тисячу причин, чому не підходить.

Соломія сіла в крісло навпроти матері і закрила обличчя руками.

– Мам, мені дзвонять зранку до ночі. Уявляєш? Вчора один дідусь років сімдесяти питав, чи вмію варити борщ і чи готова переїхати до нього в село до трьох корів.

– Ну, цей точно не підходить, – погодилася Марія Іванівна. – А інші як?

– Які інші? – обурилася донька. – Мам, це ж принизливо! Ніби я сама не можу знайти чоловіка.

– А можеш?

Питання пролунало тихо, але влучило в саме серце. Соломія замовкла, розуміючи, що мати має рацію. Після розлучення з Олегом минуло чотири роки, а вона так і не зустріла нікого, хто б її зацікавив.

– Це не значить, що треба шукати через газету, як у дев’яності, – буркнула вона.

– А як тоді? Через інтернет? Та ти ж у ньому не розумієшся.

– Навчилася б.

– Ага, як навчилася за ці чотири роки.

Марія Іванівна підвелася і пішла на кухню.

– Чай будеш? – гукнула вона. – Чи може валер’янки крапну?

– Мам, не глузуй, – Соломія пішла за нею.

На кухні пахло свіжою випічкою. Марія Іванівна завжди пекла, коли хвилювалася. Сьогодні на столі стояли пироги з капустою, яблучні оладки і печиво.

– Знову всю ніч пекла? – спитала Соломія, мимоволі посміхнувшись.

– Не спалося, – зізналася мати. – Думала, як із тобою розмову вести.

– Треба було думати раніше, до того як оголошення давати.

Марія Іванівна поставила чайник на плиту і дістала з шафки дві чашки.

– Соломійко, ну посуди сама. Ти працюєш у жіночому колективі, чоловіків там немає. Вдома сидиш із книжками чи серіалами. До магазину ходиш у спортивному, причіску робиш абияк.

– Я нормально виглядаю!

– Для дому нормально. А для чоловіків? Коли ти востаннє сукню надягала?

Соломія задумалася. Дійсно, після розлучення вона ніби забула про свою жіночність. Джинси, светри, кросівки – от і весь гардероб.

– Це не привід для оголошень, – уперто повторила вона.

– А що привід? Сидіти і чекати, поки принц на білому коні сам у двері постукає?

Чайник закипів. Марія Іванівна заварила чай і поставила на стіл тарілку з печивом.

– Мам, а скільки дзвінків було? – обережно спитала Соломія.

– Багато. Записувала у зошит. Хочеш подивитися?

Мати дістала з ящика шкільний зошит у клітинку. На обкладинці дитячим почерком було написано: «Женихи для Соломії».

– Серйозно? – фуркнула донька. – Ніби в п’ятому класі.

– Зате все по порядку. Дивись, ось цей Михайло здався пристойним. Сорок п’ять років, інженер, розлучений, дітей немає. Голос приємний, ввічливо розмовляє.

Соломія взяла зошит і перегорнула кілька сторінок. Марія Іванівна акуратно записувала імена, вік, професіСоломія обережно поклала зошит на стіл, усміхнулася і сказала: “Дякую, мамо, за турботу, але тепер я сама знаю, що робити далі”.