Повернення з несподіваним супутником

Вернувся не один

Софія Петрівна відклала в’язання й прислухалася. Хтось возився із замком у дверях. Звук був знайомий, але вона не чекала гостей отак пізно. Дев’ята година вечора, сусіди вже спали, а онука Оля навідувалася лише у вихідні.

Замок клацнув, двері скрипнули. У передпокої залунали важкі кроки й чиєсь сопіння.

— Хто там? — гукнула Софія Петрівна, хапаючись за палицю.

— Мамо, це я, — відгукнувся знайомий голос.

Серце їй тьохнуло. Цей голос вона не чула півтора року. Син Максим пішов із дому після чергової пиятики й не показувався. Лиш іноді надсилав повідомлення, що живий, і все.

— Максе? — несміло покликала вона.

— Так, мамо, це я. Не бійся.

Софія Петрівна підвелася з крісла й, спираючись на палицю, пішла до дверей. Включила світло. На порозі стояв її син — з густою бородою, у зім’ятій куртці й брудних джинсах. Вигляд мав стомлений, але головне — був тверезий.

— Максиме! — вона обняла його, не зважаючи на неприємний запах. — Сину, як я сумувала!

— І я, мамо. Пробач мені, — він пригорнув її. — Знаю, що накоїв.

Софія Петрівна відійшла й уважно подивилася на сина. Похудів, очі запалі, але погляд був ясний. Не п’яний.

— Заходь, заходь, — заметушилася вона. — Сідай за стіл, я щось розігрію.

— Мамо, почекай, — Максим взяв її за руку. — Я не сам прийшов.

— Як не сам?

Він обернувся до дверей і тихо покликав:

— Заходь, не бійся.

З-за його спини визирнула маленька постать. Дівчинка років п’яти-шести у вицвітлій рожевій сукні й пошарпаних сандалях. Волосся світле, кучеряве, великі сірі очі дивилися налякано.

Софія Петрівна ахнула.

— Хто це?

— Мамо, познайомся. Це Марічка, — Максим поклав руку на плече дівчинки. — Моя донька.

— Донька?! — Софія Петрівна опустилася на табурет у передпокої. — Яка донька? Звідки?

— Довга історія, мамо. Давай спочатку годувати дівчинку будемо, вмиємо. Вона втомилася, ми довго їхали.

Марічка тиснулася до батька й мовчала. Лише очі бігали по кімнаті, вивчаючи незнайоме місце.

— Так, звісно, — згадалася Софія Петрівна. — Дитинко, ти голодна? Хочеш їсти?

Дівчинка кивнула, але не відходила від Максима.

— Проходьте на кухню, — Софія Петрівна, кульгаючи, пішла попереду. — Зараз щось приготую.

Максим посадив доньку за стіл і сів поруч. Марічка оглядалася з цікавістю. Кухня в Софії Петрівни була невелиІ ось так, у маленькому будиночку на околиці Києва знову запахло хлібом, дитячим сміхом і надією, що все буде добре.