Прибули з валізами

— Та ти здуріла! Куди мені ваші валізи дівати?! — кричала Галина Петрівна в телефонну трубку, розмахувальною рукою. — У мене однушка, чуєш? Однушка! А вас там скільки, четверо?!

— Мамо, ну не кричи так! — почувся з трубки голос доньки. — Нас лише троє, Денис залишився у Харкові, у нього сесія. А ми з Ігорем і Софійкою лише на тиждень, поки не знайдемо оренду.

— Тиждень?! — Галина Петрівна ледь не впустила трубку. — Оленько, кохана, ти уявляєш мої метри? Тут кіт Барсік місця не знайде! А у вас дитина, їй де спати? На моєму дивані?

— Мам, ми на підлогу постелимо щось, не хвилюйся. Головне, що дах над головою. А Софійка мала, їй багато місця не треба.

Галина Петрівна зі скривленим обличчям оглянула свою малогабаритну квартиру. Диван-кровать, де вона спала, старе крісло, дісталось від покійної свекрухи, крихітна кухня з холодильником, який працював коли як. На підвіконні стояли горщики з пеларгонією — єдина радість у цьому тісному просторі.

— Оленко, може, в готель? Я ж пенсіонерка, у мене копійки…

— Мам, ну що ти! Який готель, коли грошей ледь вистачило на квитки! Слухай, ми вже в поїзді, завтра вранці будемо. Ти тільки трохи місця звільни, гаразд?

Гудки. Донька поклала трубку.

Галина Петрівна впала в крісло, втупившись у телефон. Оля з родиною їхала з Харкова до Києва, вирішили кардинально змінити життя. Зять Ігор обіцяв влаштуватись на гарну роботу у столиці, а поки житимуть у неї. У неї, в її крихітній однушці на околиці, де вона сама ледве вміщалась.

Барсік, рудий кіт з білою грудкою, потерся об її ноги, муркотячи.

— Ну що, Барсіку, — погладила його Галина Петрівна, — готуйся до гостей. Тепер нас тут буде, як оселедців у бочці.

Вона підвелась, оглянула квартиру критичним поглядом. Шафа займала половину кімнати, на полицях тіснилися речі, накопичені за довгі роки. Фотографії в рамках, книги, які вона перечитувала по декілька разів, вазочки і статуетки, подарунки від доньки.

— Треба буде розчиститись, — зітхнула вона.

Сусідка по сходовому майданчику, Наталя Іванівна, якраз виходила зі своєї квартири з відром для сміття.

— Галино Петрівно, а що це ви так рано за прибирання? — зацікавилась вона, помітивши, як та перекладала речі.

— Та от, донька з родиною приїжджає. Пожити, — стисло відповіла Галина Петрівна, не бажаючи розповідати.

— Ой, як добре! У гості? — Наталя Іванівна була любителькою поговорити.

— Та не в гості. Назавжди. Тобто, поки не знайдуть житло.

— Ой, а у вас же місця… — Наталя Іванівна багатозначно похитала головою. — Ну, молодь зараз, вони не розуміють. Їм здається, що батьки мусять їх забезпечувати.

— Наталю Іванівно, я поспішаю, — поспішно перебила розмову Галина Петрівна. Сусідка мала звичку все вПісля того, як Оля з Ігорем та Софійкою зрештою знайшли свою оселю, Галина Петрівна знову відчула, як її маленька квартирка оживає — тепер уже тихо, спокійно, а Барсік знову міг вільно розлягатися на всій софі, наче нічого й не було.