Готуйте для свого сина ті страви, які він обожнює, самі! Чи ви лише прийшли давати вказівки?

— Що ти знаєш про готування! — різко кинула Ганна Іванівна, вириваючи у невістки Олени з рук каструлю. — Пшоняну кашу варити — це ціле мистецтво!

Олена стояла посеред власної кухні, не вірячи очам. Лише три дні тому свекруха переїхала до них «на час ремонта», а вже встигла перевернути їхнє життя догори дриґом.

— Ганна Іванівно, — тихо промовила Олена, — це моя кухня. Я сама вирішую, що готувати.

— Твоя? — усміхнулась свекруха. — А хто купував квартиру? Мій син! Значить, і я тут господиня не менша за тебе!

У цю мить щось всередині Олени розірвалося.

У свої сорок два роки вона звикла поступатися. Робота в дитячому садку навчила її терпінню. Але те, що коїлося в її домі, виходило за всякі межі.

Ганна Іванівна з’явилася в неділю з трьома величезними валізами.

— Доведеться мені у вас пожити тиждень-другий, — бадьоро оголосила вона.

Її син, Олеговий чоловік, Андрій, як завжди, коли справа стосувалася матері, перетворився на безвольного мовчазника.

— Звісно, мамо, влаштовуйся.

І почалося. Свекруха перепрала всю білизну, переставила меблі, викинула половину кімнатних квітів — «пилозбірники». На другий день взялася за кухню, позбувшись усіх «заморських» спецій. Андрій мовчав.

— Та годі тобі, потерпи трохи, — промовив він дружині. — Вона ж моя мати. І досвіду в неї більше.

У цю секунду Олена зрозуміла — розраховувати їй ні на кого.

А вранці сталося те, що стало останньою краплею. Вона прокинулася від запаху гарі. Вискочивши на кухню, побачила, що на плиті димиться каструля, а Ганна Іванівна стоїть біля вікна та розмовляє по телефону.

— Ганна Іванівно! У вас щось горить!

— Ой, та годі, — махнула рукою свекруха.

Олена сама кинулася до плити. Каструля була безнадійно зіпсована.

— Це ж моя улюблена каструля!

— Та й що? Зате каша вийшла справжня, зі скоринкою!

У цю мить на кухню увійшов Андрій.

— Що тут відбувається?

— Ось твоя дружина кричить через якусь каструлю, — поскаржилася Ганна Іванівна.

— Олено, — втомлено сказав Андрій, — не треба так реагувати. Мама старається для нас.

І тоді щось усередині ОУ цю мичу Олена глянула на чоловіка, потім на свекруху, і з усієї сили вдарила долонею по столу: “Досить!” — і вперше за довгі роки відчула, як гнів переплавляється у свободу.