Загадкова самотність пташки

Одинокая Марійка…

Вже кілька тижнів Марійка спостерігала за новою сусідкою, що оселилася на першому поверсі прямо навпроти її дверей. Новину звали Олею. Жінці було близько тридцяти, а її маленькій доньці — всього чотири. Оля розлучилася з чоловіком і тепер жила сама, водячи донечку до садочка, що розмістився у дворі.

Марійка познайомилася з нею, і ледь вони почали вітатися при зустрічі, як через тиждень вона вже сиділа з маленькою Софійкою у суботу.

— Вона у мене спокійна, гратиметься ляльками на підлозі, а ти роби свої справи, — пояснювала Оля. — Дякую, що виручаєш! Сьогодні у мене важлива зустріч, але повернуся до ночі.

Марійка знизала плечима, і лише коли сусідка вийшла за двері, їй спало на думку: «Побачення…»

— Ну й зустріч… — прошепотіла вона, дивлячись на дівчинку, яка, як і обіцяла мати, сиділа в кутку кімнати з іграшками.

У Марійки життя не складалося. Двадцять вісім років — саме час народжувати дітей від улюбленого, але ні чоловіка, ні материнства у неї не було.

— Це тому, що ти застаріла у поглядах, — казали подруги. — Сидиш, як та бабуся, за в’язанням, а треба рухатися, ходити на вечірки, знайомитися. А так і вся молодість мине, як за вікном дощ.

Марійка згоджувалася, але нічого не змінювала. Соромилася своєї повноти, не вважала себе гарнавкою, хоча була звичайною дівчиною — ні краще, ні гірше за інших.

Тепер, коли вона вечорами частіше проводила час із Софійкою, їй було ще важче зрозуміти, як можна залишати таке чудо заради чужого чоловіка.

Для Марійки сім’я, а особливо діти, були ніби благословенням з небес. Вона всім серцем прив’язалася до дівчинки: читала їй казки, ліпила з пластиліном, гралася.

— Ой, Марійко, як же я тобі віддячу? — шепотіла Оля, забираючи напівсонну донечку вночі. — Ти мені як помічниця з неба.

— А батько? — запитала одного разу Марійка. — Він буває? Дівчинка часто його згадує, сумує.

— Бував би, та в відрядженні. Ох, і ці його відрядження! То місяць, то півтора… Через них і розійшлися. Скоро повернеться — і тобі стане легше, візьме її гуляти. Дуже любить, засилає іграшками, хоча краще б грошей приносив більше… — усміхнулася Оля.

І справді, незабаром з’явився батько. Високий білявий чоловік підхопив Софійку біля під’їзду і довго не відпускав. Марійка випадково побачила їх із вікна кухні — навіть сльози навернулися: так щиро вони раділи одне одному.

Через кілька днів Марійка познайомилася з Василем. Яраз у цей час Софійка була у неї. Тепер стало звичним, що дівчинка бігла до «тітки Марійки» погратися, подивитися мультики, поки мама ходила по справах. І цього разу батько знайшов донечку тут.

— Велике вам дякую, — промовив він. — Ви так доглядаєте за нею… А вона вас дуже любить. Завжди каже: «моя Марійка».

— Тату, тату, йди з нами чай пити! — покликала Софійка, допитуючи пиріжок на кухні.

— І справді, заходьте. Ми ще не допили, — запросила Марійка.

Він сів за стіл, скуштував пирога.

— Невже самі спекли? — здивувався.

— Авжеж. Будь ласка, їжте. Я сама їх люблю, от і в тілі трохи… Але збираюся дієтА через рік у маленькій квартирці, де тепер жили Василь і Марійка з маленьким сином, Софійка весело гойдала братика на колінах, а колишні сусіди вже й не пригадували, як колись сумно й самотньо було в цих стінах.