— Я обираю новий шлях: слова чоловіка перед фатальним фіналом

Вечірнє світло м’яко просочувалося крізь фіранку. Соломія поставила на стіл дві тарілки з вечерею і глянула на часи. Вісім вечора. Святослав обіцяв бути о сьомій, але його слова в останні місяці були дешеві, як осіннє листя. Вона набрала чоловіка — абонент недоступний. Соломія зітхнула і прибрала одну тарілку до холодильника. Знову вечеряти на самоті.

Ззовні їхня родина виглядала ідеально. Понад десять років разом, гарний будинок у Києві, стабільний дохід у гривнях. Друзі вважали їх ідеальною парою на тлі власних проблем. Найдивніше, що Соломія теж у це вірила. До певного моменту.

Почалося ніби з дрібниці. У лютому Святослав вперше за десять років забув про їхні роковини. Ввечері Соломія спитала чоловіка прямо:
— Ти пам’ятаєш, яке сьогодні число?
— Середа, — відповів Святослав, не відриваючись від телефону.
Соломія тоді нічого не сказала, просто пішла, намагаючись приборкати тривогу.

Потім помітила: Святослав почав частіше затримуватися допізна. На питання відповідав коротко, відводив погляд: «На роботі завал». Соломія хотіла зрозуміти, вірила втому в його обличчі і відступала. Поступово вечори на самоті та друга порція вечері в холодильнику стали звичкою.

У середині березня Соломія помітила зміни у його вигляді: нова стрижка, дорогі сорочки, незнайомий парфум.
— Вирішив оновити імідж? — спитала вона.
— На роботі нова політика — бізнес-стиль, — відповів Святослав, але в його очах вона побачила страх хлопця, який збрехав.

А потім настав той вечір. Телефон чоловіка подав сигнал, поки той був у душі. Соломія пройшла повз, але ім’я відправника спалахнуло перед очима.
«В».
І коротке повідомлення: «Сьогодні, як завжди?»
Більше вона не читала. Інтуїція її не підвела. Того вечора вона подзвонила подрузі Марії, яка порадила: «Або питай напряму, або вирішуй, що робити, якщо він зраджує».

Квітень приніс остаточну ясність. Святослав став мовчазним, ввічливим і зовсім чужим мешканцем. У ту середу, коли все вирішилося, Соломія повернулася з роботи раніше. Святослав увійшов о сьомій і, побачивши її, завмер.
— Нам треба поговорити, — промовив він серйозно.
Соломія кивнула.
— Я йду, — сказав Святослав прямо. — У мене інша жінка. Я її люблю.
Так просто. Усе вмістилося у три фрази.
— Її звуть Віра? — спитала Соломія.
Святослав здригнувся.
— Давно?
— Десь три місяці, — Святослав подивився убік. — Я зрозумів — це справжнє.
— Гаразд, — вона підвелася. — Тільки знай — повернення не буде. Ніколи. Сьогодні переночуєш тут, а завтра — щоб і духу твого не було.

Сльози прийшли потім, вночі. Вранці Святослав зібрав речі і пішов, залишивши на столі зв’язку ключів. Квартира здавалася дивно порожньою, але Соломія відчула полегшення. Повітря стало чистішим.

Минуло два тижні. Соломія заглибилася у роботу. Все змінилося, коли вона зустріла Ярослава, колегу Святослава.
— Привіт, Ярославе. Як Святослав?
— Ти не знаєш? Його звільнили три тижні тому. Проект провалив.
— Дивно, — помітила Соломія.
— Мабуть, кохання голову закрутила. Віра вміє відволікати, — сказав Ярослав.
— Ви давно знайомі з Вірою? — спитала Соломія.
— Ще з університету, — відповів Ярослав і змовк, зрозумівши, що пробовкнув зайве. Він швидко попрощався і пішов.

Відповідь прийшла через два дні від Лариси, бухгалтерки з компанії Святослава.
— Там була підстава, Соломіє. Ярослав давно метив на його місце. Віра — його давня подруга. Вона спеціально його оберігала, щоб відволікти, а потім передала важливі документи конкурентам. Проект зірвався, Святослава зробили крайнім. Ярослав тепер керівник відділу на його місці.

Тієї ж ночі у двері квартири Соломії подзвонили. На порозі стояв Святослав — блідий, змарнілий.
— Привіт. Можна переночувати? Більше нікуди йти.
Соломія мовчазно пропустила його.
— Диван вільний.

Вранці Святослав розповів: «Віра кинула мене, як тільки мене звільнили. Грошей більше немає».
— Віра та Ярослав. Давно знайомі, так? — спитала Соломія.
Погляд Святослава став порожнім. — Ти знаєш. Мене підставили. Я сам винен. Все сам зруйнував.
— Можеш поки залишитися. На дивані. Але не думай, що я забула чи пробачила.

Так і пішло. Святослав жив у вітальні, Соломія — у спальні. Він не нав’язувався, мовчки прибираОдного вечора, коли з вікна лився теплий золотистий світ заходу, Соломія подивилась на нього — і раптом усміхнулася, немов прокинувшись від довгого сну.