Задихаючись від свободи

Вчора Катрі виповнилося 47 років. Два роки тому її життя розбилося. Ось так іронія — банальна фраза, а як точно влучає.

Вона знайшла сукню за кілька днів до дня народження. Подзвонила мамі й сказала, що купила блакитну. Та відразу вимагала показати її наживо. Коли Катя вдягнула сукню, мати аж захлипнула від захвату: «Ти в ній просто лялька! Але ж вона не просто блакитна — це бірюзовий колір!» Ну що поробиш — старше покоління. Мабуть, тому що вони ходили до кравечих, обговорювали фасони, підбирали тканини. Кожна сукня тоді була подією.

Отже, сукня кольору бірюзи, яка нарешті усвідомила, що вона не «якась блакитна», чекала свого виходу.

На цей день народження Катя запросила всіх нечисленних родичів та друзів. У ресторані для них накрили столик у дальньому куточку затишної зали.

Її кузина Наталка тостувала цілих 10 хвилин. Розповіла, як у шістнадцять вони напилися та ламали язик, намагаючись згадати, як відмінюється слово «костел». Повторювали таксисту: «Ми ж біля костла живемо! У селі Їжаки! Вези в центр — там покажемо!» Запропонувала всім напитися так, щоб не пам’ятати, як казати адресу. Але її романтичний запал швидко згас, коли хтось нагадав, що всі зупинилися в тому ж готелі, де й ресторан. «Отже, романтики нуль», сміялася Наталка. Її чоловік додав: «Ми перестали лізти у вікна до коханих жінок! Хіба що через москітні сітки. А так — ще як би лізли. Особ”Ну що ж, — сказала Катя, дивлячись на Віктора й його лабрадора, — схоже, мій новий рік таки починається з літери ‘Щ’ — щастя.”