Родинні зв’язки

**ЩОДЕННИК**

Моя кузина Зоря завжди була для мене взірцем у дитинстві. Вона жила у Львові, а я – у Чернівцях. На літні канікули батьки щороку відправляли нас до села до дідуся та бабусі. Там ми з Зорею не розлучалися ні на хвилину – то були найщасливіші дні.

Усе в сестрі мені подобалось: і статура, і розкішні кучеряві коси, і столичні сукні. Хоча зараз, з висоти років, розумію – вона не була красунею. Дивлюся на дитячі фото: невисока, пухкенька, з неідеальними рисами обличчя. До того ж у неї була невиразна вимова. Але її шарм та оптимізм перекривали всі недоліки. Хлопці завивали навколо неї цілими зграйками.

Зоря могла б бути ватажком – так ловко вона керувала хлопчачим гуртом. Діти слухалися її беззаперечно. Вона була з тих відчайдушних дівчат, що завжди на межі. Її вчинки часто мене тривожили. Я ж була тихою та слухняною…

Одного разу Зоря привласнила нову книжку про Вінні-Пуха з сільської бібліотеки та забрала її до Львова. Я тремтіла, мов осиковий лист. Раптом хтось дізнається? Нам тоді було по вісім, і я не могла зрозуміти її вчинку. Адже ми були октябрятами – чесними дітьми! Та потай серце мало захоплювалося такою сестрою. Згодом книжку довелося повернути – дідусь наполіг. Ще й довгу лекцію прочитав. А бабуся «додала» краплі лозиною. Того дня нас покарали: конфет не дали. Я страждала за мовчання – «немислимий злочин», як сказала бабуся:

«Що, дівчата, не знаєте – у селі всі стіни скляні! Поклади новину на язик бабам – рознесуть по всіх хатах! Біля чужого рота не поставиш воріт! Онуки вчителя – злодійки! Хто таке чув?»

Словом, це була родинна катастрофа. Можливо, тому я й досі пам’ятаю той випадок.

Зоря вміла чудово плавати, стрибати з парашутом (вона ходила до гуртка парашутистів), битися на рівні з хлопцями. Вражень від трьох літніх місяців вистачало аж до нових канікул. Ми з нею були нерозлучні, хоч і зовсім різні: вона – «вірьовочка рветься», я – «у тихому болоті…»

Наш дідусь був учителем. Кожне літо він «катував» нас диктантами та творами. У мене – жодної помарки, витончений почерк; у Зорі – помилки, букви скакали. Але їй було байдуже. Дідусь сердився:

«Як онука вчителя може так безграмотно писати?»

Зоря махала рукою: «Та годі вже!» Бабуся лякала її:

«Ось Вірочка стане директором, а ти, Зорю, тротуари местимеш!» От тобі й на…

…Ми росли, не дочекавшись літа, щоб знову побачитись. Взимку листувалися, ділилися таємницями – спочатку дитячими, потім дівочими. Як то кажуть, сестра з сестрою – що вода з водою.

Прийшла пора заміжжя. Я вийшла у 17, не жалкуючи ані секунди. Дитину народила в 18. Закінчила політехнічний інститут. Зоря ледве витягла школу на трійки, вступила до педучилища. Я не розуміла її вибору – з тією вимовою, з оцінками… Тіті Олі (Зориній матері) довелося «заносити» подарунки, щоб донька, ледь-ледь, отримала диплом.

Та згодом Зоря взялася за дисертацію. Не вистачило здоров’я, і від задуму довелося відмовитися. Не здивуюся, якщо на пенсії вона до неї повернеться… Отакий характер!

…У 20 років я відвідала столицю за одно…Там, на зеленій галявині, ми з Венею й Зорею обійнялися, як колись у дитинстві, і зрозуміли, що найголовніше – це не помилки минулого, а теплі долоні близьких людей, які тримають тебе в цій осінній тиші.