Загублена серед близьких

Одинока серед рідних

– Мамо, ну що ти знову переживаєш! – роздратовано кинула Наталка, навіть не піднімаючи голови від телефону. – Ну й біда, що не приїхали на твій день народження. У людей свої справи.

– Які справи? – тихо запитала Ганна Степанівна, стискаючи в руках серветку. – Оля обіцяла приїхати з дітьми, Андрій теж казав, що звільниться. А Денис взагалі сказав, що подарунок вже купив.

– Ну й що? – Наталка нарешті відірвалася від екрана. – В Олі діти хворіють, у Андрія проблеми на роботі, а Денис у відрядженні застряг. Ніхто спеціально цього не робить.

Ганна Степанівна мовчки накривала стіл у вітальні. Гарна скатерка, найкращий посуд, який діставався лише по особливим дням. Сімдесят років – хіба не особливий день? Вона цілий тиждень купувала продукти, готувала зранку улюблені страви дітей. Оселедець під шубою для Олі, деруни з грибами для Андрія, торт «Київський» для Дениса.

– Наталко, а може, зателефонуємо їм ще раз? – попросила вона. – Може, ще встигнуть?

– Мам, ну годі! – Наталка підвелася зі столу. – Мені вже треба додому. Сашко сам із дітьми, втомиться.

– Але ми ж навіть як слід не поїли…

– А що тут їсти? Салатики різні. Я вдома нормально поїм.

Ганна Степанівна дивилася, як молодша донька збирає сумку. Швидко, поспіхом, ніби боїться запізнитися на щось дуже важливе.

– Добре, мам, не сумуй. Наступного разу всі зберуться, побачиш.

Поцілунок у щоку, клацання двері. Ганна Степанівна залишилася сама за накритим столом на шість персон.

Вона довго сиділа, дивлячись на порожні тарілки. У квартирі стояла тиша, яку порушував лише тикання годинника на стіні. Ті самі годинники, які подарував покійний чоловік на тридцятиріччя. Скільки свят вони відзначали за цим столом! Дні народження дітей, Новий рік, закінчення школи, весілля…

Ганна Степанівна підвелася й почала прибирати зі столу. Оселедець під шубою упакувала в контейнер – завтра віднесе сусідці Марійці. Деруни з грибами теж у холодильник. Торт порізала на шматки і теж сховала. Багато вийшло шматочків.

Коли все було прибрано, вона сіла в улюблений крісло чоловіка й дістала телефон. На екрані світилися непрочитані повідомлення.

«Мамочко, з днем народження! Перепрошую, що не змогла приїхати. Діти температують, майже сорок. Обов’язково завітаю на вихідних. Цілую». Це від Олі.

«Мамусю, вітаю! Проблеми на роботі, можуть звільнити, не можу відволікатися. Подарунок передам через Наталку. Здоров’я тобі». Андрій, як завжди, стисло.

«Мамо, з ювілеєм! Застряг у Львові, рейс скасували. Нагородимо при зустрічі. Люблю». Денис, наймолодший.

Усі вибачаються, усі люблять, усі обов’язково приїдуть потім. Ганна Степанівна сховала телефон і заплющила очі. Втома навалилася раптово, тяжка й липка.

Наступного дня вона прокинулася від дзвінка у двері. На порозі стояла сусідка Марійка із букетом волошок.

– Ганнусю, з днем народження вчорашнім! – посміхнулася вона. – Перепрошую, що вчора не привітала, у внука змагання були.

– Дякую, Марійко, – Ганна Степанівна прийняла квіти. – Заходь, чаю поп’ємо.

– А як пройшло свято? Діти приїжджали?

Ганна СтеГанна Степанівна глянула на квіти, потім на сусідку, і раптом усміхнулася – цього разу вона вирішила, що її власне життя лише починається, і воно буде яскравим, навіть якщо доведеться йти до нього самотньою дорогою.