Прощення, яке запізнилося

**Запізніле пробачення**

Соломія Олексіївна стояла біля вікна, спостерігаючи, як двірник згрібає останні жовте листя. Жовтень цього року видався дощовий, і листки прилипали до мокрого асфальту, наче не хотіли розлучатися з землею. У руці вона тримала зім’яту записку, яку півгодини тому принесла сусідка.

— Соломійко, до тебе якась жінка приходила, — промовила Ганна Іванівна, простягаючи шматок паперу. — Каже, дуже терміново. Сама не дочекалася, побігла.

На папері корявим почерком було написано: «Мама тебе чекає. Приїжджай швидше. Дуже погано. Орися».

Соломія Олексіївна впізнала почерк одразу. Орисю, її молодшу сестру, завжди лаяли в школі за неохайний письмо. А та лише знизувала плечима й казала, що письменницею все одно не буде.

— Що таке, Соломійко? Ти вся бліда, — занепокоїлася сусідка.

— Нічого особливого, — сухо відповіла вона і зачинила двері.

Тепер вона стояла з цією запискою, не знаючи, що робити. Мати… Скільки років минуло з останньої зустрічі? Вісім? Десять? Після тієї страшної сварки вони не спілкувалися, не бачилися. Соломія Олексіївна навіть заборонила Орисі згадувати про неї, коли та навідувала матір.

— Хай думає, що в неї лише одна донька, — говорила вона тоді. — Раз так, то й так.

А почалося все з дурниці. Мати хотіла продати хатину в селі, ту саму, де вони з Орисею виросли, де минуло їхнє дитинство. Дім дістався їм від бабусі, і кожна сестра мала право на половину. Але Соломія Олексіївна була категорично проти.

— Мамо, ти розумієш, що робиш? — кричала вона тоді у тісній кухні. — Це ж наша історія! Там тато грядки копав, там ми з Орискою у хованки грали!

— Соломійко, не гарячись, — відповіла мати втомлено. — Будинок розвалюється, дах тече. На ремонт грошей нема, а податки платити треба. Краще продати, поки хоч щось дадуть.

— Та мені байдуже на гроші! — Соломія Олексіївна вдарила кулаком по столу. — Продаси хату — для мене ти помреш!

Мати тоді довго дивилася на неї, сумно, потім тихо сказала:

— Ну що ж, Соломійко. Твоє право.

І продала. Без згоди Соломії, оформивши все через Орисю. Гроші віддала молодшій доньці зі словами:

— Нехай на квартиру копить. А то все у найманому житлі микається.

Соломія Олексіївна дізналася про це випадково, зустрівши у автобусі сусідку з села.

— Ой, Соломійко, а хату вашу вже знесли, — радісно розповіла тітка Параска. — Нові господарі перекопали город. Кажуть, дачу будуватимуть.

Того вечора Соломія Олексіївна приїхала до матері й сказала все, що думала. Слова були жорстокі, непрощенні. Мати сиділа й плакала, а донька кричала й кричала, виливаючи всю накопичену біль.

— Ти зрадила мене! Зрадила пам’ять тата! — ридала вона. — За гроші! За цю свою Орисю, що тільки й уміє, що клянчити!

— Соломійко, зупинися, — шепотіла мати. — Благаю тебе…

— Не хочу тебе більше знати! Чуєш? Для мене тебе нема!

І пішла, хлопнувши дверима так, що задрижали шибки у вікнах.

Потім були місяці мовчання. Орися намагалася мирити, дзвонила, приїжджала, умовляла.

— Соломійко, ну скільки можна? Мама щодня плаче. Каже, що зробила це для нас, для дітей. Хотіла, щоб у нас було гарне житло.

— Нехай плаче, — холодно відповідала Соломія. — Треба було раніше думати.

— Та скільки ж можна? Хата — то лише хата! А мама — вона в нас одна!

— Не було в неї права! — підвищувала голос Соломія. — Розумієш? Не було права без мене вирішувати!

Орися ображалася й ішла. А Соломія Олексіївна залишалася сама зі своєю правотою та болем.

Минали роки. Соломія Олексіївна вийшла заміж, народила сина Тарасика. Чоловік іноді згадував, що непогано б познайомитися з її рідними.

— А в мене рідних нема, — коротко відповідала вона. — Я сирота.

Ігор не наполягав. У нього самого була складна сім’я, і він розумів, що не всі родичі приносять радість.

Тарасик ріс без бабусі й тітки. Коли питав, чому в нього немає бабусі, як у інших дітей, Соломія Олексіївна говорила, що бабуся живе дуже далеко й не може приїхати.

— А чому ми до неї не їдемо? — допитувався хлопчик.

— Тому що вона нас не хоче бачити, — відповідала мати й одразу змінювала тему.

Орися кілька разів намагалася побачити племінника. Підстерігала біля школи, дарувала подарунки. Але Соломія Олексіївна заборонила синові спілкуватися з тіткою.

— Мамо, а вона добра, — казав Тарасик після однієї зустрічі. — Купила морозиво й розповідала смішні історії.

— Більше з нею не розмовляй, — суворо сказала мати. — Це погана жінка.

— Але чому?

— Тому що я так сказала.

Хлопчик не розумів, але слухався. А Соломія Олексіївна дзвонила Орисі й влаштовувала скандали.

— Як ти смієш підходити до моєїСоломія Олексіївна провела решту свого життя, виховуючи онуків і розповідаючи їм про бабусю, яку вони так і не встигли пізнати.