Зрада від сестри

— Як ти могла?! — кричала Оксана, розмахучи зім’ятим папером. — Як ти могла підписати цю дурни́цю?!

Марія здригнулася, відсунула чашку з кавою й повільно обернулася до сестри. На її обличчі не було ні трохи каяття — лише втома.

— Підписала й підписала. Що тут такого? — знизала вона плечима. — Хату все одно треба продавати, ти сама ж казала…

— Казала?! — голос Оксани тремтів від образи. — Я казала, що треба вирішувати разом! Разом, Марю! А ти за моєю спиною, по-тихому, домовилася з рієлтором! Та ще й ціну вполовину нижче поставила!

— Не вполовину, а… — почала було Марія, але сестра не дала їй договорити.

— У півтора рази! То й що? Різниця велика?! Цю хату нам мати залишила, розумієш? Нам обом! А ти вирішила, що тут головна — ти!

У кухні стихло. Лише тикали старі годинники на стіні — ті самі, що мати колись привезла з Польщі. Марія мовчки стояла біля вікна, вдивляючись у двір, де вони з Оксаною колись грали у «класики».

— Ти взагалі розумієш, що робиш? — продовжила Оксана, але вже тихіше. — У мене син до університету збирається, грошей — як море. А в тебе донька заміж виходить, весілля влаштовує. Нам обом ці гроші потрібні, як повітря!

— Ось саме тому, — обернулася Марія. — Тому й поспішила. Поки покупці є, поки до нашого району інтерес. А потім захочеш продати — і нікому наша хата не потрібна буде.

— Але ми ж домовлялися! — у голосі Оксани пролунали сльози. — Ти обіцяла, що вирішуватимемо разом!

— Домовлялися, домовлялися… — махнула рукою Марія. — А потім ти тиждень була в селі, телефон не брала. Покупці чекати не будуть, у них вибір великий.

Оксана сіла на стілець, втупилася у стіл. Папір з договором лежав перед нею, наче кпив.

— Мені довелося їхати до тітки у село терміново, — прошепотіла вона. — Вона хворіла, зовсім сама. Я ж тобі казала…

— Казала, не казала… — відмахалася Марія. — Справа зроблена. Гроші отримаємо за місяць, поділимо навпіл — і все.

— Все?! — Оксана зірвалася. — Ти вважаєш, що все?!

Марія налила собі кави, сіла навпроти сестри. Обличчя у неї було спокійне, майже байдуже.

— А що ще? Хату продаємо, гроші ділимо. Справедливо ж.

— Справедливо… — гірко посміхнулася Оксана. — А чи справедливо було не спитати мене? Не дочекатися, поки я повернуся?

— Оксано, годі драми розводити! — поморщилася Марія. — Подумаєш, хату продаємо. Все одно жодна з нас тут жити не збиралася.

— Не збиралася?! — очі Оксани блиснули. — Хто кожні вихідні сюди приїжджав? Хто в городі копався, дах латав? Хто сусідам за домом допомагав доглядати?

— Ну й що? — знизала плечима Марія. — Хобі у тебе таке. А я, між іншим, комунальні платежі все ці роки сплачувала.

— Комунальні платежі… — Оксана підійшла до вікна. — Марю, ти пам’ятаєш взагалі, як ми тут жили? Як мати нас вирощувала? Пам’ятаєш, як ми в цій кухні уроки робили?

— Пам’ятаю, — сухо відповіла Марія. — І що?

— Як що?! — обернулася Оксана. — Це ж наша пам’ять! Наше дитинство! А ти його продаєш якомусь дядькові Петрові за дріб’язок!

— Не за дріб’язок, а за нормальні гроші. І не дядькові Петрові, а родині з дітьми. Їм дім потрібен, а нам гроші. Все чесно.

Оксана повільно повернулася до столу, взяла в руки договір. Перегортала його, читала, і її обличчя блідло.

— Марю, а що це за пункт? — показала вона на рядок посередині. — Тут написано, що продавець одна — Марія Петрівна Ковальчук. А де я?

Марія відвела погляд.

— Це… технічний момент. Оформили на мене, бо я в місті, а ти в області живеш. Нотаріусу так зручніше було.

— Нотаріусу зручніше?! — голос Оксани перейшов на крик. — Марю, що ти робиш?! По документам виходить, що хата — моя! А ти потім мені половину грошей віддаси, як милостиню?!

— Та не кричи ти! — поморщилася Марія. — Сусіди почують, підуть плітки. Я ж кажу, це формальність.

— Формальність… — Оксана сіла, важко дихаючи. — Марю, ми з тобою сестри. Однієї матері доньки. Як ти могла так вчинити?

— Та нічого я не вчинила! — спалахувала Марія. — Хату продала, гроші отримаю, з тобою поділюся. У чому проблема?

— У тому, що ти мені не довіряєш! — вдарила кулаком по столу Оксана. — У тому, що ти вирішила все за мене! У тому, що вважаєш мене дурною!

— Та нікуди я тебе не вважаю дурною! — відмахнулася Марія. — Просто я практичніша. Завжди була практичнішою.

— Практичніша… — гірко усміхнулася Оксана. — А пам’ятаєш, як ми матину хворобу переживали? Хто до лікарів їздив? Хто в лікарні чергував? Хто ліки купував?

— Ну й що? — підвела брови Марія. — Я ж тоді на двох роботах працювала! Гроші на лікування заробляла! АВони мовчки стояли обійнявшись, відчуваючи, як старе дерево за вікном шелестить листям, наче мама шепотіла їм: “Любіть одна одну”.