Вони з’явилися, поки ми спали

Вони прийшли, коли ми спали

Марія Тарасівна прокинулася від звуку, який не одразу зрозуміла. Легке скрипіння дощок у коридорі, наче хтось обережно крадеться квартирою. Жінка прислухалася, серце забилося частіше. Поряд мирно сопів чоловік, Тарас Григорович навіть не ворухнувся.

— Тарасе, — прошепотіла вона, торкнувшись його плеча. — Тарасе, ти чуєш?

— Мм? Що таке? — пробурмотів він, не розплющуючи очей.

— Хтось ходить по квартирі.

Тарас Григорович неохоче відкрив одне око, подивився на світні цифри годинника.

— Марусю, пів на третю ночі. Тобі причулося.

— Не причулося! Я чітко чую кроки!

Чоловік зітхнув, але все ж таки прислухався. Справді, десь у глибині квартири лунали дзвіночки звуки. Скрип, шелест, ледь чутне постукування.

— Напевно, кіт, — заспокоїв він дружину. — Барсик знову вночі бігає.

— Який кіт, Тарасе? Барсик помер три роки тому, ти забув?

Тарас Григорович остаточно прокинувся. Звуки ставали чіткими. Хтось безперечно пересувався їхньою квартирою, причому впевнено, наче добре знав розташування меблів.

— Може, це Оленька прийшла? — припустила Марія Тарасівна. — У неї ж ключі є.

— Оцього часу? Вона давно спить, завтра ж робота.

Дочка жила окремо, у сусідньому кварталі, але іноді заходила до батьків, особливо коли сварилася з чоловіком. Проте зазвичай попереджала заздалегідь.

Звуки наближалися до спальні. Марія Тарасівна міцно стиснула руку чоловіка.

— Тарасе, а радісно це… злодії?

— Тихіше, — обережно підвівся він із ліжка, намацав капці. — Піду подивлюся.

— Не ходи! Раптом вони з ножем?

— Марусю, які злодії? У нас консьєрж цілодобово, домофон, кодові замки. Та й красти в нас особливо нічого.

Тихенько підійшов до дверей, притулився вухом до дерева. За дверима лунав тихий жіночий голос, що наспівував знайому мелодію.

— Марусю, — покликав він дружину шепотом. — Іди сюди.

Вона босиком підбігла до дверей, теж прислухалася.

— Це ж… мамина колискова, — прошепотіла Марія Тарасівна, і голос їй затремтів. — Та сама, що вона мені в дитинстві співала.

Тарас Григорович насупився. Теща померла десять років тому, але він добре пам’ятав ту пісеньку без слів, яку вона завжди наспівувала, коли займалася домашніми справами.

— Не може бути.

— Тарасе, а може, це привид? — Марія Тарасівна вчепилася в рукав його піжами. — Може, мама прийшла?

— Марусю, годі нісенітниці. Привидів не буває.

Але й сам він відчув, як по спині пробіг холодок. Мелодія лунала все чіткіше, і тепер до неї додався ще один звук — ледве чутне постукування, наче хтось переставляв посуд на кухні.

— Точнісінько як мама, — прошепотіла дружина. — Пам’ятаєш, як вона вночі не могла заснути й ішла на кухню? Ставила чайник, доставала чашки…

Тарас Григорович пам’ятав. Ганна Олексіївна страждала від безсоння, особливо останні роки. Могла встати о третій ночі та прибирати чи готувати, наспівуючи ту саму мелодію.

— Мені страшно, — зізналася Марія Тарасівна.

— Та годі тобі. Підемо, подивимося.

Він рішуче повернув дверну ручку, визирнув у коридор. Тиша. Тільки з кухні доносився слабкий світ, ніби там горіла лампа над плитою.

Подружжя повільно йшло коридором, міцно тримаючись за руки. Біля кухонних дверей Тарас Григорович зупинився, зазирнув всередину.

Кухня була порожня. На столі стояли дві чашки, поруч лежали ложки, цукорниця. Чайник тихо шумів на плиті, із носика йшла пара.

— Я ж не ставила чайника вночі, — розгублено проговорила Марія Тарасівна. — Точно не ставила.

— І я не ставив.

Вони стояли біля дверей, не наважуючись увійти. Чайник закипів, сам вимкнувся. У тиші чулося лише їхнє прискорене дихання.

— Може, ми стали лунатиками? — невпевнено припустив Тарас Григорович. — Уві сні встали й усе приготували?

— Удвох? Одночасно? Тарасе, не сміши.

Марія Тарасівна обережно зайшла на кухню, торкнулася однієї з чашок. Тепла. Її хтось недавно тримав у руках.

— Дивись, — показала вона чоловікові на підвіконня. — Пеларгонія зацвіла.

На вікні стояв старий горщик із пеларгонією, яка не цвіла вже рік. Марія Тарасівна збиралася викинути засохлу квітку, та руки не доходили. А тепер на ній пишалися яскраво-рожеві квіти, свіжі й пишні.

— Мама дуже любила пеларгонію, — тихо промовила вона. — Казала, що ця квітка приносить у дім мир.

— Марусю, може, нам до лікаря звернутися? — обережно запропонував чоловік. — А то щось не те з нами відбувається.

— Що не те? Ти сам бачиш — чайник, чашки, квіти. Усе це не могло з’явитися саме собою.

Вона сіла на стілець, замислено дивилаВони випили чай, обнялися і зрозуміли, що справжня любов ніколи не йде — вона лише іноді приходить у гості, щоб нагадати про себе.