Усмішка попри образу

**Сміх крізь образи**

Олена Миколаївна поставила перед онукою миску з борщем і сіла навпроти, пильно спостерігаючи, як Соломія водить ложкою по червоній поверхні.

— Не до смаку? — запитала бабуся, хоч і так знала відповідь. Онука морщилася вже третій день поспіль.

— Нічого, — буркнула Соломія, не піднімаючи очей. — Просто не важуся.

— Ага, не важуся, — протягнула Олена Миколаївна. — А вчора ж бачила, як ти в холодильнику шастала, морожені вареники шукала? Ті, що я спеціально купила?

Соломія зітхнула й поклала ложку.

— Бабу, ну почала знову… Я ж сказала — все гаразд. Просто з роботи втомлена, їсти не хочеться.

— Втомилася, — Олена Миколаївна похитала головою. — У твої роки я ще й город поливала, й білизну вручну прала, а ти весь день за комп’ютером — ось із чого втомилася!

Онука різко підвелася, миска брязнула.

— Знаєш що, бабуся? Годі вже! Кожен день одне й те саме. То їжа не така, то робота не так працюєш, то хлопці не догоджають. Набридло, чесно!

— Оце так із старшими розмовляти! — обурилася бабуся. — Мати тебе так навчала?

— Мати мене взагалі не виховувала! — вирвалося в Соломії, і вона миттю закрила рота долонею.

Тиша. Олена Миколаївна повільно підвелася, зібрала миски. Руки тремтіли, але голос звучав рівно:

— Зрозуміло. Значить, я у всьому винувата. І що забрала тебе до себе після розводу батьків — теж погано. І що годую-пою — теж не так.

— Бабу́… Я не те мала на увазі, — розгублено пробубніла Соломія.

— А що ж? — Олена Миколаївна обернулася, і онука побачила блиск сліз у її очах. — Що я стара дурниця, що заважає тобі жити? Мабуть, так і є. Молодим із стариками важко, я знаю.

Соломія хотіла щось сказати, але бабуся вже пішла на кухню. Чулося, як ллється вода, брязкає посуд. Дівчина постояла, потім поплелася до кімнати.

Олена Миколаївна мила миски й тихо плакала. Гарячі сльози котилися в мильну воду, а в грудях — ноючий біль. Невже вона дійсно стала тягарем? Невже вся її турбота — лише нав’язливість?

Вона згадала, як три роки тому Соломія прийшла до неї з одним чемоданом і заплаканими очима. Батьки розлучилися, тато пішов до молодої, мати залила горе горілкою. І куди діватися двадцятирічній дівчині? Звичайно, до бабусі. Олена Миколаївна прийняла її без зайвих слів, звільнила найкращу кімнату, годувала, доглядала.

А тепер виходить, що це все зайве? Що вона тільки дратує?

— Олено Миколаївно! — гукнули з коридору. — Ви вдома?

Бабуся швидко втерла обличчя й пішла відчиняти. На порозі стояла сусідка Ганна Степанівна з пакетом.

— Заходьте, — запросила Олена Миколаївна, насильно посміхаючись. — Чаю?

— Та ні, поспішаю. Онука з Києва гостинців привезла, — Ганна Степанівна простягнула пакет. — Конфети якісь імпортні. Думаю, поділюся.

— Дуже дякую, — бабуся взяла пакет. — А онука надовго?

— Всього на тиждень. Робота не відпускає. Але як приїхала — одразу до мене! Квіти принесла, парфуми. Каже: «Бабусечка, сумувала за тобою!» — Ганна Степанівна сяяла. — Отака радість!

Олена Миколаївна кивала, а в середині — ніби ножем. От у сусідки онука любляча, а у неї? Тільки нарікання.

— А ваша Соломійка як? Усе працює? — запитала сусідка.

— Працює, працює, — поспішно відповіла бабуся. — Гарна дівчина, допомагає.

— Звичайно, гарна! КрасунВранці Соломія розбудила бабусю запашним капучино й тістечком, а Олена Миколаївна, відчуваючи, як серце наповнюється теплом, прошепотіла: «Дякую, моя дитинко, за те, що в моєму домі знову з’явилося щастя».