Загадкове Ім’я

Стара Одарка витирала сльози, що стікали по блідим, зморшками поїденим щокам. Раз-по-раз махала руками та невиразно бурмотала, ніби мала дитина. На неї дивилися чоловіки, чухаючи потилицю, а жінки, що обступили, намагалися зрозуміти стару.

З самого ранку, збожеволіла від горя, Одарка бігала селом, стукала у вікна та плакала. Від народження вона була німою, та й розумом — ніби не з цього світу. Тому місцеві її оминали, хоч і не ображали. Не розуміючи, що трапилося, послали по Андрія. П’яницю та жартівника, єдиного, хто заходив у хату до старої та часто допомагав по господарству — за вечерю та пляшку горілки.

Нарешті він прийшов. Зім’ятий, ще не протверезівши з ночі, проштовхнувся крізь натовп. Стара кинулася до нього, мичачи та захльобуючись слізьми, відчайдушно махаючи руками. Тільки він міг її зрозуміти. А коли вона замовкла, Андрій похмурів, зняв кепку й подивився на селян.

— Ну, розказуй! — почулося з юрби.

— Оленка зникла! — промовив він, маючи на увазі семирічну онуку Одарки.

— Як зникла? Коли? — скрикнули жінки.

— Каже, що мати її вночі забрала! — перелякано пробурмотів Андрій.

Село загуло. Жінки хрестилися, чоловіки нервозно закурювали.

— Та хіба ж мертва може дитину вкрасти? — не вірячи, здвигнув хтось.

Усі знали, що три місяці тому мати дівчинки, Мар’яна, потонула в болоті. Як і бабуся, вона була від народження німою. Пішла з жінками по ягоду, а там і трапилося лихо. Відстала, збилася з дороги, загрузла в трясовині — а кликати на допомогу не могла. Хіба мичала. Але хто ж почув би? І залишилася Оленка сиротою, тягарем для старої Одарки. Був би батько, а так і спитати не з кого. Покойниця за життя нікому не розповіла, звідки дитя взялося. Ім’я батька навіть матері не казала. Поголоски ходили: чи не Андрій, часом, батько? А що — молодий, холостий, у хаті бував.

Але той тільки заперечував. Не було, мовляв, нічого!

Одарка знову голосно заридала й замахала руками.

— Що вона каже? — пошепки спитали цікаві жінки.

— Розповідає, що щоночі мертва до хати приходила, — пояснив Андрій. — Одарка свічки палила, хрести над дверима та вікнами випалювала, оберігаючи себе й онуку. А Мар’яна не вгавала — у двері стукала, у вікна зазирала, тихенько дочку кликала. І цієї ночі довго під вікном стояла. У місячному світлі бліда, очі мертві, а губи шепотіли, вабивОленка міцно стиснула батькову руку, і вони пішли додому, а позаду них у болоті тихо захлюпало, немов хтось глибоко зітхнув.