Жінка, яка була мені матір’ю

Олеся стоїть біля кухонного вікна, жуючи чорствий хліб з маслом і дивлячись на подвір’я сусідки. Ранок похмурий, дощовий — немов її настрій останніми тижнями. За склом мелькає знайома постать: Ганна Петрівна йде до під’їзду, ледве несучи важкі торби.

— Мамо, сусідка знов сама тягне покупки, — кричить Олеся до кімнати, де за столом сидить Марія Олексіївна, перегортаючи старий журнал. — Може, допомогти?

— Яка вона мені сусідка? — буркоче жінка, не відриваючи погляду. — Чужа тітка. Нехай син допомагає.

Олеся кривиться, але мовчить. Марія Олексіївна останнім часом наче їжак — торкатися небезпечно. А ще недавно вона перша кидалась на допомогу, якщо комусь у будинку було важко.

— Син її працює в Німеччині, ти ж знаєш, — тихо каже Олеся, надягаючи куртку. — Піду до крамниці, одночасно допоможу донести торби.

— Іди, іди, святая наша, — воркоче Марія Олексіївна. — Всюди пожалієш, а про мене забудеш.

Олеся зупиняється біля дверей, озирається на жінку, яку кличе мамою понад сорок років. Виснажена, з сивим волоссям у тугий пучок, Марія Олексіївна здається крихітною у кріслі. Зморшки на її обличчі поглиблися, а руки тремтять, коли вона гортає сторінки.

— Тобі щось принести? — м’яко питає Олеся.

— Нічого мені не треба. Іди вже, коли зібралась.

На сходах Олеся зтикається з Ганною Петрівною, яка важко дихає, зупинившись перепочити.

— Ганно Петрівно, давайте допоможу, — пропонує Олеся, беручи одну з торб.

— Ох, спасибі, дитинко! — полегшено зітхає сусідка. — Щось у мене останнім часом сили не ті. Вік, мабуть.

Підіймаються повільно, зупиняючись на кожному прольоті.

— А ваша Марія Олексіївна як? — обережно питає Ганна Петрівна. — Щось давно не бачила її.

— Та по-різному буває, — ухильно відповідає Олеся. — Колі добре почувається, колі гірше.

— Розумію, розумію. В мене сестра теж… — Ганна Петрівна замовкає, але Олеся відчуває, про що вона хотіла сказати.

Допомогла донести торби до квартири й повернулась додому. Марія Олексіївна сидить у тому ж кріслі, але журнал уже не читає. Просто дивиться в одну точку, ніби щось виглядає.

— Мамо, може, чаю поп’ємо? — пропонує Олеся, знімаючи куртку.

— Мамо… — повторює Марія Олексіївна, і в її голосі звучить дивна нотка. — Ти мене мамою звеш.

Олеся завмирає. Щось у тоні її тривожить.

— Ну так, мамо. А як же інакше?

— Але ж я тобі не мама, — тихо каже Марія Олексіївна, повертаючись до неї. — Я тобі чужа.

Олеся відчуває, як усе всередині стискається. Воно. Те, чого вона побоювалася місяцями. Те, від чого ховала очі, коли бачила, як Марія Олексіївна іноді дивиться на неї з незрозумілим.

— Що ти кажеш, мамо? — Олеся присідає поруч, бере її за руку. — Авжеж ти мені мама. Найсправжніша.

— Ні, — уперто мотає головою
Валя мовчки дивилася, як сонячні промені грають у сіряку маминого волосся, розуміючи, що найважливіше — ці дотики теплої руки, запах домашньої яєчниці та знайоме “дочко” у голосі — залишаться з нею навіть якщо вікна пам’яті назавжди затягне імла.