Не телефонуй після дев’ятої!

Оксана Степанівна вже натягнула нічну сорочку і заплітала волосся у косу, коли дзвінок розірвав тишу. Різкі гудки змусили жінку здригнутись. На годиннику – десятій без чверті.

— Ало? – У трубці глуха мовчанка. – Ало, хто це?
— Мамо? – Голос ледве прослідковувався, наче той, хто говорив, боявся, аби його почули.
— Оленко? Що трапилось? Знаєш, не люблю пізних дзвінків! – Оксана Степанівна присіла на ліжко, міцніше стиснувши слухавку. – У тебе все гаразд?
— Так… Тобто ні… Мам, можна до тебе? Зараз?

У тоні доньки відчувалось щось таке, від чого в Оксани Степанівни серце стиснулось. Олена ніколи не просила допомоги, завжди сама справлялася, пишалася самостійністю.
— Звісно, приїжджай. А що сталося?
— Потім розповім. Виходжу.

Довгі гудки. Жінка постояла з апаратом у руках, потім поклала його і пішла ставити чайник. Олена мешкає в сусідньому мікрорайоні, з півгодини маршруткою, коли без заторів. Значить, через годину буде тут.

Вона дістала з серванту гарні чашки, ті, що купувала для гостей, нарізала лимон, виклала на тарілочку печиво. Руки тремтіли – лихе передчуття не відступало.

Олена з’явилась раніше. Коли Оксана Степанівна відчинила двері, донька стояла на порозі із заплаканими очима й розкуйовдженим волоссям. У руці – спортивна сумка.
— Ой, донечко моя… – Оксана Степанівна обійняла Олену, відчувши, як та тремтить. – Заходь, заходь швидше. Чай уже накритий.

Всіли на кухні. Олена мовчки пила чай, час від часу схлипуючи. Мати чекала, не насмілюючись розпитувати. Донька сама розповість, коли буде готова.
— Він мене б’є, мамо, – нарешті промовила Олена так тихо, що мати ледве розчула. – Вже не вперше.
Оксана Степанівна поставила чашку, відчуваючи, як холод розтікається в грудях.
— Як б’є? Ярослав? Що ти кажеш!
— А я що, брешу, тобі? – Олена різко підняла голову. Під оком синців, що вона намагалась замаскувати. – Ось, полюбуйся!
— Господи… – Матір простягнула руку, але донька відвелилась.
— Не жалій мене! Сама винувата, напросилась. Гадала, після весілля все зміниться, він заспокоїться… Дурна я, мамо, дурна!
— Чому раніше не сказала? Ми ж з тобою…
— А що б ти зробила? – Олена гірко посміхнулась. – Стала б умовляти терпіти, сім’ю зберегти, заради дітей. Ти ж завжди казала: виходять заміж раз і назавжди.
Оксана Степанівна опустила очі. Справді, так колись думала. Сама прожила з Олениним батьком сорок років, хоч і важко бувало. Терпіла його гулянки, грубість, байдужість. Вважала, що так і треба.
— А діти де?
— У його матері лишились. Сказала їм, що до бабусі в гості. – Олена витерла очі рукавом. – Не хочу, щоби бачили мене такою. Маринці всього сім, а Петрик… він уже розуміє, що вдома недобре. Учора спитав, чому тато кричить на маму.
— Що відповіла?
— Що тато втомився на роботі. – Олена стиснула кулаки. – Навчилась дітям брехати. Молодець, га?

Мати підвелась, підійшла до вікна. На вулиці дрібний дощ, ліхтарі пливли в калюжах немов золоті рибки. Скільки разів сама стояла колись тут, коли чоловік не приходив або вертався п’яний та злий. Скільки разів думала піти, але лишалася. Заради доньки, тоді здавалось.
— А він де зараз?
— Вдома. Спить. Напився й відключився. – Олена судорожно зітхнула. – Мам, годі мені. Не хочу, щоб діти росли в такій домівці. Пам’ятаєш, як я лякалась, коли тато приходив п’яний? Ховалась у шафу й молилась, щоб на мене не кричав.
— Твій батько ніколи руки на нас не підіймав!
— Зате репетував так, що сусіди в стіну стукали. А ти все пробачала, все терпіла. Я
Близько світанку Оля Петрівна все ж заснула, а в прорізі вікна залягла безмовна, фіолетова зоря, мов здогад про нову дорогу, що ось-ось розіллється світом над їхнім маленьким болем.