Дочка, яка не моя

— Що ти верзеш, Соломіє?! — Богдан шпурнув на стіл папірець і стукнув долонею по стільниці. — Яка ще експертиза? Ти з глузду з’їхала?

— Не кричи на мене! — Соломія зірвалась з дивану, очі палали обуренням. — Маю право знати справжню правду! Зоряна з кожним днем менше схожа на тебе, і ти це чудово бачиш!

— Вона моя донька! — вигукнув Богдан. — Наша донька! І якщо ще раз заговориш про цю диявольську перевірку, я…

— Що ти? — викликаюче питала дружина, упираючи руки в боки. — Що зможеш зробити? Виженеш? Ну, давай! Та спершу дізнаємось, чия дитина виховується у нас вдома!

Богдан важко осів на стілець і провів долонями по обличчю. Таких сварень у господарстві не було від пам’ятних літ. Навіть в найлихі часи не сягали криків і звинувачень.

— Соломіє, що з тобою коїться? — втомлено спитав він. — Звідки взявся цей дурний сумнів? Зоряна народилась у пологовому, я сам її забирав. Ти ж пам’ятаєш?

— Пам’ятаю, — процедила дружина крізь зуби. — Та питань від цього не меншає.

Підійшла до скрині, дістала сімейні світлини. Розклала їх на столі.

— Дивись, — штовхнула пальцем у знімки. — Ось Зоряна в рік. Русі кучері, блакитні очі. Ось у три роки. Без змін. А ось тепер, у п’ятнадцять. Темне прямисеньке волосся, карі очі. Поясни мені, як таке можливо?

— Діти ростуть, змінюються, — мляво заперечив чоловік. — У неї підлітковий вік, гірмони…

— Гірмони не змінюють колір очей! — перебила Соломія. — І не роблять із кучер прямин! А зріст? Їй п’ятнадцять, а вона на голову вища за мене! Звідки таке, коли ми з тобою середнього зросту?

Богдан мовчав, вдивляючись у світлини. Справді, перетворення вражали. Маленька білява дівчинка стала високою темноволосою підліткою з південними рисами.

— Може, у бабусю вдалася, — невпевнено припустив він. — Або прабабусю. Генетика — річ непередбачувана.

— В яку бабусю? — спалахнула Соломія. — Мої батьки русяві, твої теж. Прадіди такі самі. Звідки ті східні риси?

До кімнати увійшла Зоряна. Висока, струнка дівчина з довгим темним волоссям і великими каріми очима. Гарна, але ніби не з цього гнізда.

— Чого ви кричите? — спитала вона, дивлячись то на батька, то на матір. — Сусіди вже нарікають.

— Нічого, дочурко, — квапно відповів Богдан. — Мамуся трохи тривожиться.

— Через що? — Зоряна сіла на диван, підібгавши ноги. — Робота мучить?

Соломія уважно дивилась на доньку. Спокійна, розсудлива, зовсім не подібна ні на неї, ні на чоловіка. Та й зовні чужа.

— Зоряночко, чесно кажи, — несподівано спитала мати, — ти ніколи не замислювалась, чому так на нас не схожа
Та сімейна таємниця зігрівала їхні серця усі наступні роки, а мости довіри виявились витрималішими за тенета кровних споріднень.