Вечеря, що призвела до розлучення

Вечеря завершилася розлученням
— Ти зовсім з глузду з’їхав? — Оксана шпурнула серветку на стіл, від чого келих з вином захитався, майже впавши. — Запросити її сюди, до нашого дому!

— Оксанко, заспокойся, — Микола нервозно поправив краватку. — Нічого страшного. Звичайна робоча зустріч.

— Робоча зустріч? — голос Оксани злетів на октаву вище. — О десятій вечора? З пляшкою шампанського й свічками?

— Обговорювали новий проєкт…

— Який проєкт, Миколо? Який проєкт із цією… із цією Зоряною?

Микола відвів погляд. На столі стояли тарілки від вечері — він так старався приготувати вареники, хотів дружині добрати. А тепер усе пішло прахом через один необачний дзвінок.

Оксана встала й почала ходити по кухні. Сорок три роки, а виглядала молодше. Струнка, доглянута, завжди стежила за собою. Микола часто казав приятелям, що йому щастило з дружиною.

— Слухай уважно, — зупинилася навпроти чоловіка, уперла руки в боки. — Я не дурна, хоч ти так мене вважаєш. Ця дівчина дзвонить тобі щодня, ти затримуєшся на роботі, приходиш додому з запахом її парфумів.

— Оксанко, ти перебільшуєш…

— Перебільшую? — дістати із кишені мобільний. — А це що? П’ятнадцять пропущених дзвінків від неї за сьогодні!

Микола поблід. Забув, що Оксана бачить сповіщення на його телефоні через спільний сімейний акаунт.

— Вона з роботи дзвонила…

— З роботи! — Оксана гірко розсміялась. — У суботу, у неділю, опівночі! Яка це термінова робота?

Микола мовчав, вертячи виделку. Двадцять два роки шлюбу — і ніколи не бачив дружину в такому стані. Навіть коли були грошові клопоти, коли хворіла її мати, Оксана трималася гідно. А зараз вона була на межі.

— Миколо, — голос стих, але в ньому був біль, — я бачу, що діється. Ти закохався.

— Ні, — заперечив він, але це звучало ненапереко.

Не бреши мені! Не бреши собі! Я тебе двадцять два роки знаю — думаєш, не помічаю? Ти сяєш, коли вона дзвонить. У тебе очі горять, коли йдеш на роботу. А коли повертаєшся додому…

Оксана не договорила, але Микола зрозумів. Додому він повертався похмурим, дратівливим. Дім здався нудним поруч з офісом, де працювала Зоряна.

— Оксанко, давай поговоримо спокійно, — попросив він.

— Про що? — сіла навпротеж нього. — Про те, як ти змінився? Про те, що перестав мене бачити? Про те, що вже місяць не маємо справжньої розмови?

Микола
Через тремтяче слізне покривало Микола дивився на порожній пасажирський крісло своєї старенької “Таврії”, коли на екрані телефону, що тихо брязкав на сидінні, ледве помітним вогником спалахнуло ім’я – Катерина.